Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Я хтів би увидіти світу.
…Погідного дня з Ласок можна було бачити місто С. Хлопець вперше здригнувся від дивного почуття волі. Здавалось, що можна збігти з гори й піти гостинцем, не дбаючи про те, що лишилось позаду, не озираючись. Слова пана Зоріана не дотикали його серця сього разу.
— Боже, яке маленьке наше село! — вирвалось у Михася. — Я би тримав його на долоні. Чому все таке мале з гори? Якби я жив на горі довго, то н'е знав би, як виглядають люди і що вони думають. Пане Зоріане, а ми ближче до бога на горі?
Той посміхнувся:
— Бог у кожному з нас. Він не робить різниці між тими, що внизу, і тими, що наверха. То хіба люди роблять.
Се не значить, що чоловік мусить бути такий, як усі, а те, що коли він родився на шевця, то зробить дуже зле, ставши маляром без таланту. Хочеш подивитися світ — дивися, хіба вертайся додому не надто пізно, бо забудеш всі ті ласкаві слова, які в твоїй крові. Може, вони навернуть світ до миру й любові. Я вчора говорив про се з вашим священиком. Обіцявся помогти тобі в науці…
— Ой, пане Зоріане! — Михасько клякнув перед ним і поцілував руку.
— Ти що, здурів?! — злякався пан Зоріан. — Я є великий грішник, і нема чого переді мною клякати.
Пташок
Земля ще дуже зимна: вночі вкривається льодом і зрана він ще тріскає під босими ногами. Може впасти сніг, й мусиш тоді сидіти на печі з меншими дітьми і перепитувати маму чи діда:
— Сніг ще є?
— Є,— каже мама або дідо. — Ще доста снігу. Бавтеся на п’єцу собі тихо.
Їм ніби байдуже, хай би сніг і вліті був. Мама, як зварить їсти, фурчить веретеном. Дідо ходять по обороті й щось там помагають татові й не дуже хочуть розказувати байки, хіба деколи пригадають, яка то була раніше зима і яка весна.
— Був раз великий голод. Такого я більше не пам’ятаю. Ще за Польщі. Файно весна почалася, і тепленько було, а в маю випав сніг і лежав цілу неділю. Всьо пропало: і бульба, і збіжжя, цвіт почорнів. Гіренько було дивитися на таку біду… Хто встидався йти на жебри, той спух з голоду. А хто виратувався — по нього моровиця прийшла восени…
Мама схлипує і перестає фурчати веретеном.
— Скажіть, тату, чи було і чи буде колись добре на сім світі?
— Господь присудив, доньцю, нас на муки. Сина свого не пожалів, послав на хрест. Видно, так має бути, аби оден чоловік терпів біль з розпуки, другий — з хороби, а третій — з голоду. Має він і чим тішитися. Скоро сонінько розтопить сніг, а цього року його много: буде озимина красна. Бог дасть, діточки підростуть на хлібі, помагати будуть.
— Йой, татунцю, мене ніхто так не звеселить, як ви… Боюся, аби зло до нас не приступило яке, бо вдурію. Маю слабу голову. Що тоді з діточками моїми буде, як я піду блудом?
— Ні я, ні чоловік твій дітям маму не заступлять.
Мусиш за них думати, а не за себе. І не хлипай, бо дивляться з п’єца. Михаську!
Дідо, великий, у довгій по коліна білій сорочці, з волоссям по плечі, заглядає за комин:
— Михаську, ти вже виріс за зиму, візьму тебе в С. по буськів. Запряжемо фіру, залатаєм міх, та й поїдем. Буськи за пару неділь прилетять і будуть чекати на нас в С., бо до Урожа не мають сили летіти.
Михасько, як кіт, скаче просто з печі дідові на груди:
— Поїдем! Поїдем!
— Не дуріть дитині голову, бо буде плакати, — тихо каже мама.
— Га, а пам’ятаєш, як ти просилася по буськів? Забула?
— Піду, тату, принесу насіння з комори. Переберемо з Михаськом…
…За якісь дві неділі Михасько з такими самими малими скаче на вигоні, по траві, де повитикалися цвіти морозу, і кричить:
Віддалік, коло випаленої громом липи, стоїть панок у всьому чорному і крадькома лапає горобців і синичок, скручує їм голови і ховає за пазуху. Михасько бачив се, й інші діти бачили. А коли набралися сміливості й приступили до липи, пана там не було, а на вершку вила собі гніздо ворона.
— То нам привиділося, — казали старші люди.
— Та же чоловік не може перемінитися у ворону!
Як би надворі не було красно, як би не тішилося все живе весною, навіть дитяче серце стискається від якоїсь нерозумної туги.
— Тримай, Михасю, міха, аби не розв’язався, як фіра зачне гуцати по ямах, — обертається до хлопця тато. Він нині з самого рана веселий.