Гірчичне зерно

— Тобі се, мабуть, дивно чути, — каже пан Зоріан, — але я не піп, не пан, хоч не сію і не жну. Я — ловець, але не ловлю звірини і душі чиєїсь не ловлю. Моє діло маленьке: ловити слова на папір. Поза тим я не дошукуюся, чи се похвальна богові й людям річ. Відчуваю, що так треба.

— Але слів багато, як каміння в ріці! — лякається Михайло, бо се вперше приходить йому до голови, а вони сидять на березі Бистриці.

— Багато, але мені потрібні лише слова-перли, які вириваються з людських уст тоді, коли людину хвилює краса або чуже горе. А найчастіше ті слова стрічаються серед людей простих і безгрішних, як твоя мама чи дідо. Одне слово — то не воїн у полі. Найліпше, коли слова збираються у співанки. Тоді робиться диво. Слова передаються з уст в уста, але красу їхню відчути може хіба той, хто шанує рідне слово. Є стара індійська байка про те, як півень, порпаючи гній, найшов перлину, але вона не видалась йому корисною. Та інший хтось має в пошанівку перло, а не гній. Розумієш мене? Скільки не бував я по селах, а сходив і Білу Русь, і Червону, і Польщу, бачив, як люди без найменшого жалю віддають мені найкоштовніше, а я їм не можу дати нічого: ні хліба, ні землі, ні щирої поради, бо я для них пан, хоча й ходжу в свиті. Отеє мене найбільше мучить. Але шкода, щоб пропадали скарби…

— Пане Зоріане, — несміливо торкнувся його руки Михасько, — ви записуєте, але від того співанкам нічого не робиться: їх все одно співають на селі.

— Маєш мудру голівку, — зітхнув пан Зоріан. — Тільки той хто бере, мусить віддати щось рівноцінне. Бачиш, старі люди вмирають і часто з ними вмирають слова. Хай я встигну дещо записати, але хто знає, чи не вмре мій зшиток зі мною. Та й письмо не кожен знає…

— Я знаю.

— Добре, що знаєш. Може, колись прочитаєш ті пісні, котрі я чи хтось інший записав. Але ти їх не заспіваєш усі. Гарно кажеш, що слів багато, як каміння. От вони лежать на дні ріки, і вода їх омиває, котиться через них, пливе до моря. А каміння лежить незворушно. Жива вода вартніша за камінь, пригодний лише на підмурівок. Правда, без підмурівка хати не збудуєш. Пісні, коли вони живі, се вода, яка поїть людську душу, додає їй снаги. Вчені люди хіба потроху додумуються до цього. Але в руки їм віддавати небезпечно сей скарб, бо вони перетворять його в каміння. Може, вийде колись з сього затурканого люду оден чи кілька богатирів, які, напившись живої води, створять власні перли. Але, коли се буде, не знаю. Боюсь, що роблю се не для народу, а для себе і для тих вчених мужів, котрі лінуються виволікти свої тельбухи з теплих кабінетів…