Tattoo. Читання по очах

– А не знаєте, що й до чого? – не відклеювався Богдан.

– А чорт їх знає, – махнув Григорій Михайлович. – Вони ж мені не розказують. Ото як погризуться, тоді Дуська яке слово й кине через рабицю. А мені воно так: що є, що нема. І без цього борщ не кислий… Така арихметика.

– А Пилипович і далі свиней коле?

Це питання Марченко притримував, чекаючи нагоди. Дочекався.

– Зараз – не дуже, – подався у «статистику» сусід. – От раніше було… Частенько кликали. То тут, то там свіжина… Зараз людей мало в нас. Хто до діток виїхав. Хто на кладовище переселився. А хто зостався, скотину майже не держать. У мене он теж немає… Баба померла. А що я сам… Шматок хліба куплю. Чарчину перехилю. Отак і доживаю… Така арихметика.

– Та й Пилипович уже не той, – закинув вудочку Лисиця, – ну, як колій…

– Як це – «не той»? – обурилася «людина в чорному». – Він і раніше був ого-го. Більше половини свиней – завжди його… Було, правда, у нас ще двоє. Іван Глухий і Микола Неташапка. Але ті й тоді не дуже. Не було в руках твердості. Поки вхайдакає те порося, то й сам упріє, і скотину вимучить. А тепер… Іван помер років п’ять як. А Микола спився. Ножа не вдержить уже. Руки тропака вибивають. Отаке з чоловіком стало. А Пилипович – як грім! Сила в лапищах – дай Боже! І б’є тільки раз. Так, що й не тріпнеться. Уміє. Та його і в Ларине раніше звали… Така арихметика.

– А ви не знаєте, де дочка їхня, Інка, живе, ну, адресу? – поцікавився Богдан.

– У гості не їздив і не собираюся, – хитро примружився дідусь. – Знаю, що десь у Донецьку. А Донецьк великий.

– А може, телефон? – запитав Марченко.

– Та на який же біс він мені? – розвів руки Григорій Михайлович. – У мене й самого тої цяцьки нема. Ні я нікому не звоню, ні мені ніхто. Живу – сам собі хазяїн. А чого це ви про них розпитуєте? – почав прозрівати сусід. – Учора міліція тут крутилася. Сьогодні ви.

– А-а-а… вони в лотерею виграли, – одразу ж і збрехав Ігор. – І оргкомітет звернувся до нас, у газету. От ми й розшукуємо.

Дідусь подивився з недовірою. І, запаливши нову цигарку, «професійно» затягнувся. Випустив дим.

– Щось ви багатенько розпитуєте, – погрозливо мовив він. – Гм, лотерея… То, може, менти теж до них через це приїжджали?

– Не знаю, – стенув плечима донкор. – Нам наказали – ми виконуємо. Треба про потрібну людину побільше інформації зібрати. Нам за це гроші платять. От і шуршимо.

– Гм, закони нові чи що? – знову затягся «смачно» дідусь і задумався.

– Нові, батьку, нові, – почухав потилицю Марченко.

– Тоді краще не вигравати, – чмихнув сусід крізь сизий дим. – Бо такого накопають, що тими грошима й не відкупишся.