Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
Із хвіртки сусіднього двору вийшов чоловік років шітдесяти з добрячим гаком. Одягнутий у чорний костюм-«спецівку» із шахтарською емблемою і яскравим червоним написом «Краснодонвугілля». Підозріливо глянув на машину й чужинців. Неквапливо сів на лавку, дістав синю пачку «Прими» й засмалив. Відвернувся, пихнув кілька разів і знову почав стежити за цими. Нічого дивного. Нормальна поведінка. Чужі – це завжди настороженість. Обережність. Підозра. І не тільки в голлівудських блокбастерах. Тут теж вони можуть лихо принести.
– Запитаємо? – неголосно сказав Лисиця. – Сусіди часто знають більше за всіх.
Марченко це знав чудово. І тому кивнув.
Рушили.
Сусід повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».
Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже – сильнішими… Природа…
– Добрий день! – майже панібратськи привітався Марченко.
– Моє шанування! – спробував у тон зіграти свою партію Богдан.
– Добрий-добрий, – просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. – Шанування-шанування…
– Ми журналісти, – дістав посвідчення Ігор. – Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.
– Григорій Михайлович, – простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. – А з якої газети?
– «Презумпція», – хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.
– Ніколи не чув, – спокійно оцінив сусід, вертячи головою. – Зараз стільки нових… А називаються – язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.
– У нашій теж не пишуть, – не втримався від патріотичності донкор.
– Тепер скрізь брехню пишуть, – не збавляв категоричності Григорій Михайлович.
– І в «Правді»? – обережно запитав Лисиця.
– Ні, – почала рити траншеї довкола себе «спецівка». – Там брехні бути не може. Ніколи. Якщо і в «Правді» буде брехня, кінець світу настане. Така арихметика.
Лисиця й Марченко перезирнулися. І зрозуміли один одного. З цього шляху треба звертати. Куди-небудь. Праворуч чи ліворуч. Але обов’язково вбік.
– Це точно, – кивнув Ігор. – А ми до сусіда вашого.
– Не ви перші, – загасив об лавочку недопалка фанат «Правди».
«Прибульці» перезирнулися знову.
– До нього хтось приїжджав? – запитав про очевидне Богдан.
– От ви журналіст, а питаєте дурне, – похитала головою «людина в чорному», вишкіривши погані зуби. Хоч нападати ніби й не збиралася. – Ясно, що приїжджали, раз кажу. Не бачив би – мовчав би. Така арихметика.
Професора «роздягли», як цибулину. На допомогу прийшов донкор.
– Ви їх добре розгледіли? – підкинув нехитре запитання він.
– А що ж там, – грався в «основного» сусід. – Вийшов отак на вулицю, як зараз, і курив.
– І що? – запитав Лисиця.
– Нічого, – стенув плечима сусід. – Міліція то була. Приїхали вчотирьох. Двоє у формі. Два так. Покрутилися-покрутилися й поїхали, гірко облизнувшись. Пилиповича ж дома немає. І Дусі теж. Така арихметика.
– А де ж Пилипович і Дуся? – далі атакував професор.
– На морях, – усміхнувся «казкар».
– В Єгипті чи Туреччині? – поцікавився Марченко.
– А Охотське море там є? – притиснув до стіни «географією» Григорій Михайлович.
– Ні-і-і, – розгублено відповів Богдан.
– Значить, не там.
– А до чого тут Охотське море? – «наїхав» Ігор.
– Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.
«Спецівка» знову вишкірилася. Така то була посмішка. Але з першого разу цього ніхто не зрозумів. «Така арихметика»…
– Так на Охотському ж не дуже тепло, – розгубився донкор.
– Та він до брата поїхав, – нахилився вперед сусід. – На Магадан. Казав, що ювілей у того. Тридцять років не бачилися. Сімдесят братану.
– Ви точно це знаєте? – зосереджено запитав Лисиця.
– Точно, – кивнула «спецівка». – Я ж їх зі шмотками до Донецька, в аеропорт возив. Ще колесо пробив, як назад їхав, зараза. А «запаски» не було. Намучився… Он мій «дуглас», у дворі стоїть.
Журналісти зазирнули. Точно іржаво-салатовий «Москвич-комбі». Перехняблений на лівий бік. Раритет. Але ж якось їде…
– То вони полетіли на Магадан? – перепитав Марченко. – А коли це було?
– Міліція приїжджала вчора, – почав напружувати мізки Григорій Михайлович. – А возив я їх позавчора. Раненько. Вони ж їхати не збиралися. А вже перед самою датою зібралися й подалися. Це ж сьогодні якраз у нього. А мені сказали, собаку, кота і курей годувать.