Вибрані твори. Том I

Сарторiюс (похмуро позираючи на полум’я). Якщо я тепер наполягатиму на своєму, прощай спокiй на кiлька мiсяцiв. Доведеться жити наче iз сторонньою людиною, як iз службовцем чи служником. А якщо поступлюся тепер,доведеться поступатися й завжди. Ну, та що ж! Нiчого не зробиш. Я все своє життя завжди додержував свого, але ж це мусить колись скiнчитись. Вона молода, хай буде тепер черга на неї. (Входить покоївка).

Покоївка. Прошу вас, пане, пан Лiкчiз притьмом хоче вас бачити у дуже важливiй справi, — що торкається в а с, вiн так звелiв сказати.

Сарторiюс. Пан Лiкчiз! Ви хочете сказати, отой Лiкчiз, що, було, приходив сюди в моїх справах?

Покоївка. Так, пане. Але ви б його тепер, пане, i не впiзнали б.

Сарторiюс (хмурячись). Гм! Мабуть, зголоднiлий. Прийшов просити?

Покоївка (жваво заперечуючи таку думку). О-о-о, нi, пане. Справжнiсiнький джентльмен! Пальто — тюленячої шкури! Приїхав, пане, у колясi, такий виголений i чистий! Я певна, пане, що вiн збагатiв.

Сарторiюс. Гм! Заклич но його.

Лiкчiз, що чекав на дверях, зразу входить. Змiна в його виглядi разюча. Вiн у вихiдному вбраннi i в пальтi, пiдбитому хутром, яке виблискує усiма тигровими барвами. На сорочцi, на грудях — дiамантова застiбка. Шовковий капелюх найблискучiшого чорного кольору. Розкiшний золотий годинниковий ланцюжок ґiрляндою звисає на жилетi, дещо гладшому, нiж колись. Вiн виголив свої бакенбарди й вiдростив вуса, кiнцi яких закрученi й гострi. Пiд Сарторiюсовим мовчазним поглядом вiн стоїть, посмiхаючись i даючи собою помилуватись, надзвичайно задоволений з враження, яке вiн справив. Покоївка не менш задоволена iз своєї участи в такому несподiваному видовищi i, сяючи, виходить, сповнена новин для кухнi. Лiкчiз завершує ситуацiю, з трiумфом кивнувши Сарторiюсовi.

Сарторiюс (опам’ятавшись, вороже). Ну, що ж?

Лiкчiз. Чудово, Сарторiюсе, дякую.

Сарторiюс. Я вас, пане, не питав, як ви себе почуваєте, i ви це знаєте, гадаю, не гiрш од мене. Яку ви до мене маєте справу?

Лiкчiз. Справа така, Сарторiюсе, що як мене зустрiнуть менш ввiчливо, анiж менi це до вподоби, то я можу податися з нею й десь-iнде. Ми з вами тепер — рiвнi люди. Це грошi були колись-то менi за хазяїна, а не ви — можете не заноситись. Теперечки ж, коли я — незалежна щодо грошей людина…

Сарторiюс (рiшуче пiдходячи до дверей й широко їх одкриваючи). Можете собi потiшатися iз своєї незалежности поза межами мого дому. Вона менi тут не потрiбна.

Лiкчiз (пробачливо). Та ну ж, Сарторiюсе, не будьте впертий. Я прийшов до вас як друг, щоб покласти вам грошей у кишеню. І нема чого удавати, що вас не цiкавлять грошi. Га?

Сарторiюс (вагається, але кiнець кiнцем зачиняє дверi, кажучи обережно). А скiльки?

Лiкчiз (переможно, йдучи до Бланшевого стiльця й скидаючи пальто). Ага! Ось тепер то ви балакаєте у свiй звичайний спосiб, Сарторiюсе. Тепер, сподiваюсь, ви запропонуєте менi сiсти й зручно розташуватись.

Сарторiюс (вертаючись од дверей). Я маю охоту спустити вас потилицею iз сходiв, ледарю ви проклятий.

Лiкчiз (аж нiяк не збентежений, вiшає своє пальто на спинку Бланшевого стiльця, заразом витягуючи сиґарницю iз однiєї з кишень). Ми з вами, як на мене, надто вже до пари, щоб я брав за погане те, що ви кажете, Сарторiюсе. Берiть сиґару.

Сарторiюс. Тут не палити: це кiмната моєї дочки. Втiм — сiдайте, сiдайте. (Вони сiдають).

Лiкчiз. Мої справи потрохи пiшли гаразд, вiдколи ми бачились востаннє.

Сарторiюс. Та ж бачу.

Лiкчiз. Почасти я завдячую це вам. Це вас дивує?

Сарторiюс. Мене це не обходить.

Лiкчiз. Ви так гадаєте, Сарторiюсе, бо вас нiколи не обходило, як iшли м о ї справи, поки я полiпшував в а ш i, збираючи вам комiрне. Але ж я назбирав дещо й для себе там, на Роббiнз-Роу.

Сарторiюс. Я завжди так i гадав. Що ж ви, тепер, прийшли повернути менi?

Лiкчiз. Та ви б не взяли, якби я вам запропонував, Сарторiюсе. Не грошi то були, а знання — знання у великому суспiльному питаннi: у квартирному питаннi трудящих класiв. Адже ж ви знаєте, з цього питання утворено королiвську комiсiю?