Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Ну, маля… — сказав я. — Чого ж ти так?
Піднявши з татамі віяло, обрамлене по краю гостро заточеним сріблом, я став розрізати мотузки. Обережно, від голови до ніг, знаючи, що коли я порушу послідовність розрізання вузлів, це вб'є мою маленьку японку.
— Пане… — прошепотіла, нарешті побачивши мене, Юкіко. — Візьміть мене…
— Ага, — сказав я. — Зараз.
І розітнув останній вузол.
— Зробіть мене своєю… — вона була дуже п’яна, а тому не було сенсу з нею сперечатися.
— Агов! — гукнув я. — Де її одяг?!
Але замість якої-небудь баби-гейші, котра виконувала б тут обов’язки прислуги й котру я очікував побачити після свого крику, до мене ввійшли троє якудз, одягнених у сірі костюми з такого ж кольору краватками та в чорні сорочки.
Утім, це були навіть не якудзи, а ті, кого зазвичай називають «учнями», — молоді люди, яким іще належало заслужити право нанести на свої спини складні багатоколірні татуювання.
Їх послали охороняти цей бордель, і щойно в ньому траплялися проблеми, юнаки з’являлися вирішувати їх.
— Ви підете звідси, — сказав найвищий із них, уклонившись.
— Так?
Я встав.
Найвищий із них не сягав зростом моїх грудей.
— Ти певен у цьому?
— Інакше ми виставимо вас самі…
Битися з ними — все одно, що з дітьми. Навіть з усім їхнім карате й іншими рухливими видами спорту.
Стиснувши свої пальченята в кулачки, вони спробували зробитися страшними і грізними.
Через секунду кульгавенька гейша, яка несла почастунок із саке своєму панові, аж заплющила очі: протаранивши стіну, всі вони гупнулися на підлогу коридору.
Утім, відразу ж підхопившись і помотавши зачмелілими головами, якудзи знову кинулися на мене з виском «я-а-а-а-а-а!!!», що тут-таки перейшов у здушене хрипіння: «Ха-х-х-х-х…»
— То що?! — знову крикнув я. — Хто-небудь принесе мені її кімоно?!
Але замість цього почув шепіт із темної діри в стіні.
— Пану краще піти. Він здолав трьох ворогів, але інші, а їх дуже багато, будуть тут за кілька хвилин.
— Серйозно?
— Я не хочу, щоб у пана були прикрощі.
— Тоді спасибі, — сказав я і витяг телефон:
— Гінтаре, це Сергій.
— Слухаю тебе.
— Ти дуже зайнятий?
— Як для чого, — сказав він, завжди повільний і спокійний.
— Потрібна твоя допомога. Твоя і, якщо це реально, ще кількох людей.
— Ти де?
Я назвав адресу.
— Постараюсь не запізнитися, — пообіцяв Гінтар, усе з тим же акцентом, що не зник навіть після десяти років перебування тут.
Гейша, яка ввійшла до кімнати, опустилася на коліна й, схиливши голову, простягнула мені принесене для Юкіко кімоно. А ще — плетені сандалії.
— Допоможеш, — сказав я їй, примостивши телефон на спину одного з непритомних якудз.
— Гаразд.
Я підняв Юкіко під пахви, а гейша надягла на неї халат.
— Відчини двері.
Вона підвелася, наблизилась до стіни й, сівши на підлогу, відсунула одну із ширм.
— Дякую.
Я підхопив невагому Юкіко на руки й поніс до виходу.
На вулиці мене вже очікували півтора десятка бандитів у сірих костюмах і такого ж кольору краватках.
Почався дощ, але вони не зауважували цього, стоячи півколом посередині тісної, повної вивісок і неонових ієрогліфів вулички.
— Гей, — сказав я. — Хто з вас старший?
Я хотів домовитися. Але:
— Час розмов закінчено, — сказав один із них. — Залиши дівчину й покажи нам, який ти боєць.
Тяка (Chaka) чи Гадзікі (Hajiki) — сленг — вогнепальна зброя. Зазвичай — пістолет.
Перекинувши через ліве плече Юкіко, яка невідомо чому засміялася, я витяг пістолет. Свій. Блискаючий нікелем. З обтяженою титаном ручкою. Будь-який японець, ризикнувши вистрелити з нього, був би відкинутий до стіни й розмазаний по ній віддачею.
Кожен, хто спіймає кулю, яка вилетить із нього, матиме таку дірку в грудях, що через неї можна буде просунути згорнутий у рулон мат із вівсяної соломи.
— Отже…
Уже сім довгих років я був громадянином цієї країни і тому мав право на самозахист.
— Я рахую до трьох…
І мені справді було абсолютно начхати на те, підуть ці карлики звідси живими чи опиняться в морзі.
— Раз, — почав я. — Два…
Але ми обійшлися без «три», бо саме цієї миті поруч із нами зупинилися чотири машини, і з них вийшло з десяток білявих гігантів — хлопців із прибалтійського земляцтва, які знайшли на цих островах, як і я колись, порятунок від лих, що переслідували їх удома.