Мій тато — кілер

Через секунду кульгавенька гейша, яка несла почастунок із саке своєму панові, аж заплющила очі: протаранивши стіну, всі вони гупнулися на підлогу коридору.

Утім, відразу ж підхопившись і помотавши зачмелілими головами, якудзи знову кинулися на мене з виском «я-а-а-а-а-а!!!», що тут-таки перейшов у здушене хрипіння: «Ха-х-х-х-х…»

— То що?! — знову крикнув я. — Хто-небудь принесе мені її кімоно?!

Але замість цього почув шепіт із темної діри в стіні.

— Пану краще піти. Він здолав трьох ворогів, але інші, а їх дуже багато, будуть тут за кілька хвилин.

— Серйозно?

— Я не хочу, щоб у пана були прикрощі.

— Тоді спасибі, — сказав я і витяг телефон:

— Гінтаре, це Сергій.

— Слухаю тебе.

— Ти дуже зайнятий?

— Як для чого, — сказав він, завжди повільний і спокійний.

— Потрібна твоя допомога. Твоя і, якщо це реально, ще кількох людей.

— Ти де?

Я назвав адресу.

— Постараюсь не запізнитися, — пообіцяв Гінтар, усе з тим же акцентом, що не зник навіть після десяти років перебування тут.

Гейша, яка ввійшла до кімнати, опустилася на коліна й, схиливши голову, простягнула мені принесене для Юкіко кімоно. А ще — плетені сандалії.

— Допоможеш, — сказав я їй, примостивши телефон на спину одного з непритомних якудз.

— Гаразд.

Я підняв Юкіко під пахви, а гейша надягла на неї халат.

— Відчини двері.

Вона підвелася, наблизилась до стіни й, сівши на підлогу, відсунула одну із ширм.

— Дякую.

Я підхопив невагому Юкіко на руки й поніс до виходу.

На вулиці мене вже очікували півтора десятка бандитів у сірих костюмах і такого ж кольору краватках.

Почався дощ, але вони не зауважували цього, стоячи півколом посередині тісної, повної вивісок і неонових ієрогліфів вулички.

— Гей, — сказав я. — Хто з вас старший?

Я хотів домовитися. Але:

— Час розмов закінчено, — сказав один із них. — Залиши дівчину й покажи нам, який ти боєць.