Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
І от минуло три дні, а вона мені так і не зателефонувала.
— Добре, — сказав я. — Побачимо…
І прийшов у дім розпусти, в якому вона знову працювала.
Побачивши мене, баба-доглядачка зраділа й, навіть вискочивши з-за свого столика, сама побігла кликати Юкіко.
— Усі ці дні, — поділилася секретом зі мною її помічниця, колись теж гейша-красуня, а тепер вісімдесятирічна, схожа на потворного гнома кривонога бабенція, — Юкіко просиділа у своїй кімнаті й проплакала за своїм паном.
Але коли до мене вивели одягнену у святкове кімоно юдзьо, і я побачив у її чорних очах невисловлені образи й бажання продовжити війну, я сказав:
— Усе це чудово, і ваша вихованка бачиться дівчинкою з гарної родини, але я хотів би провести вечір не з нею, а з тією, хто справді знає, що таке кохання.
— Добре, — сказала «мадам». — Як буде до вподоби нашому панові.
І ось я лежу на набитому рисовою соломою матраці, і ніжні пальці гейші масажують мій хребет, легким, майже невідчутним дотиком змушуючи похрускувати кожен мій диск.
— Я можу говорити?
— Говори.
— Я можу запитати?
— Питай.
— Панові приємно?
— Цілком.
— Дякую, мій пане.
— Так… — і ще один уставлений диск.
— Пан бажає ще?
— Хвилини чотири…
Її пальці рухалися рівно двісті сорок секунд. А коли вона зупинилась, я підвівся й почав одягатися.
— Це тобі.
Вона подякувала, ховаючи під край циновки купюри, які я витяг із кишені:
— Я чекатиму, коли пан захоче повернутися до мене.
— Ага.
А потім у холі (але це в нас хол, а тут радше веранда — оточена розсувними ширмами й розмальована сценами плотського кохання) я розплатився з бабою-доглядачкою, почувши:
— Ми раді, що пан зробив ласку бути нашим гостем. Будьте щасливі!
— І ви теж.
На вулиці мене міг застати дощ. Але…
Я простував довгим, повним густих тіней коридором крізь світло, що сочилося з настінних плафонів, коли мені вклонилася «мадам». Вона очікувала мене в невеликій ніші (розсувні ширми давали змогу перетворити коридор, як і весь цей будинок, на що завгодно — від однієї величезної спальні до кількох маленьких кімнат; тепер тут зробили нішу, щоб стара могла на мене чекати):
— Пане.
— Уважно слухаю вас.
— Мені здається, ви повинні побачити це…
— Що саме?
— Ходімо, — вона поманила рукою. До ледь помітних чапель на темній ширмі. У темряву далекої кімнати.
Багато чоловіків приходять у японські салони лише для того, щоб одержати насолоду від споглядання жінок, які знемагають у мотузяних путах шібарі.
— Сюди, мій пане.
Отвори у стіні були пророблені для клієнтів-японців, тож аби побачити крізь них бодай щось, мені довелося стати мало не на коліна.
Стати, поглянути — й побачити Юкіко, зв’язану біло-червоною мотузкою.
Це була мотузка, просочена сильним наркотиком, що вже почав діяти на маленьку гейшу. Її чоло було мокре від поту, чорні очі напівзаплющені, а невеличкий язик облизував пересохлі губи, невпинно шукаючи поцілунку, єдино здатного втамувати її спрагу.
І безліч петель та вузлів, що стиснули до побіління шкіру на її маленьких грудях, навколо талії, на стегнах, щиколотках і зап’ястях. Заломлені за спину руки, розведені ноги — і відразу дві унизані вузлами петлі між них.
А біля неї — два японці, які вже встигли роздягнутися.
— Чорт!
Я випростався, озирнувся й, не побачивши дверей, пробив стіну.
— Що? — лунко писнув один японець.
— Хто ви? — запитав другий. Швидко й тонко.
— Сторож я тутешній. Забирайтеся звідси.
— Ми заплатили, — почав перший японець.
— Ми заплатимо ще, — продовжив другий.
— Ви нам заважаєте.
— Так? — ухопивши одного з них за горло, я підняв його в повітря, щоб він побачив мої очі: — Я тобі заважаю, виродку?
— Гаразд, — писнув перший.
— Ми йдемо, — прохрипів другий.
Я розтиснув пальці. Підхопивши свій одяг і прикриваючись ним, вони вибігли з кімнати.
Найвідоміший двобій Мусасі відбувся в сімнадцятий рік епохи Кейте (1612 року) в Огуре, містечку провінції Бунзен. Супротивником Мусасі був Сасакі Кодзіро, молодий чоловік, який розробив дивну техніку фехтування, відому як «Цуба-ме-гаесі», або «пірует ластівки», натхненний рухом ластівки в польоті.