Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Що привело вас до мене?
— Пробачте непоштивість іноземців, котрі звернулися до вас по допомогу, — сказав я, — але в нас немає іншого виходу, тим більше, що людина, про яку ми просимо, — наш брат, і якщо не ми, то…
— Я розумію, — сказав Кадуцо. — Що він зробив?
— Йому не сподобався соус васабі, — сказав Дмитро. — І за це нашого друга забрали в поліцію.
А я витяг із кишені плаща конверт.
У ньому були єни. Курс їх саме понижчав. А тому сума у тридцять п’ять тисяч доларів бачилася в перекладі на місцеві гроші досить переконливою.
Поклонившись (що робити? Інакше моє прохання буде просто відкинуто), я простягнув конверт Кадуцо.
— Добре, — сказав він. — Я допоможу вашому другові звільнитися.
І, подякувавши, ми вийшли в супроводі родичів якудзи, які виконували роль особистої охорони.
Те, що зараз називається «японська кухня» (у самій Японії це звуть «васеку»), остаточно сформувалося після XVII століття, в епоху Едо (1616–1867), тобто за сьогунату.
Цього разу ми поїхали до Кадуцо — володаря рибних кварталів. Раніше, під час колишніх пригод Сашка, ми вже встигли побувати в Ясунарі — глави кварталів дорогих офісів. У Мацусімі, Тярі й Тесюсо.
Та хоч би до якого із глав ста п’ятдесяти наявних у місті кланів ми зверталися по допомогу, вирішальним було не те, хто ми такі, й не те, що скоїв наш друг, а гроші, які ми могли заплатити за зроблену нам послугу.
Сашко опинявся в поліції з такою регулярністю, що це навіть перестало набридати. Ми знали, що за бійку в кінотеатрі треба платити п’ятнадцять тисяч; за бійку в ресторані — тридцять п’ять; за опір поліції — п’ятдесят; за неповагу до представника вищої касти будь-якого з кланів якудз — по сто тисяч за кожну з фаланг, яку не відріжуть від Сашкових пальців на знак покари за цю саму неповагу.
Він вийшов із занизьких для нього дверей відділку задоволений, усміхнений, у розірваних на коліні джинсах, зі слідами їжі й зелені на бортах чорної куртки (заарештовуючи, його повалили на один із ресторанних столів). А тримали Сашка в такій тісній камері, що сліди від її прутів залишилися не тільки на його спині, а й на неосяжних грудях.
— Бувайте! — крикнув він у двері й, обернувшись до нас, посміхнувся. — Привіт. Сумували без татуся?
— Я відвезу тебе додому, — сказав Дмитро.
— Чудово, — відповів Сашко. Наш гігант, який був гігантом навіть для нас.
— До речі, — кинув він Дмитрові. — 3 тебе вісімсот тисяч. Єн.
— З якого це дива?
— Вони відмовилися випускати мене, поки я не заплачу за вечерю.
— Гаразд.
А вже сівши в машину, він сказав мені:
— Дякую.
— Облиш, — відповів я.
Васабі — специфічна японська приправа, виготовлена з коренеплодів хрону, який збирають у долинах гірських річок. Хрін ретельно натирають на акулячій шкірі. Сьогодні найбільшого поширення набув васабі в тюбиках.
Частина третя
«Аліса була…»
Того вечора Юкіко вмовила мене переодягтися в темно-синє кімоно.
— Навіщо?
— Так треба.
— Ну, добре.
Я перебравсь, і вона допомогла мені зав’язати пояс.
— Віяло, попросила вона, і я заткнув за пояс віяло. — А тепер короткий меч.
Це була гра, і я не став сперечатися.
— А тепер я погашу світло.
Її тонка рука — рукав кімоно опустився, оголюючи тонке зап’ястя, — потягнулася до вимикача.
Світло згасло, і я помітив сяючі в темряві лінії на її обличчі. Фосфоресцентна фарба. Варто було їй скинути халат — і переді мною з’явився величезний метелик, що світився зеленавим і жовтуватим.
— Я…
Але я навіть не встиг обійняти її, бо саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.
— Не відчиняй.
Але той, хто стояв за дверима, був наполегливий.
— Не треба.
Я все-таки вирішив відчинити.
Дівчинка, яку я побачив на порозі, — потерті джинси, така сама курточка, величезні армійські боти, рюкзачок за плечима — обдарувала мене посмішечкою «здрастуйте, гості, мама веліла мені добре поводитися з вами, от я й поводжусь», підняла зім’яту, зі слідами фарби від довгого носіння в кишені штанів, записку й поцікавилася — перед тим, як прочитати:
— Агов, самураю-сан, ти розумієш по-українськи?
— Так, дитинко, — сказав я. — І навіть більше.
— Супер. Тоді мені потрібен Сергій Володимирович… — і вона назвала прізвище, останнє з тих, котрими я користувався перед тим, як залишив батьківщину.