Мій тато — кілер

А ввечері мені подзвонив Дмитро.

— По-перше, я перевірив свій банківський рахунок. Дякую.

На цьому тижні я заробив для нього майже сорок тисяч.

— По-друге, наш друг Сашко пішов до ресторану, і тепер його намагаються заарештувати з десяток поліцейських.

— Ти був із ним? — запитав я.

— На жаль, так.

— І що йому не сподобалося цього разу?

— Навіть не знаю. Я вийшов у туалет, а коли повернувся, він уже товк одного об одного відвідувача і викидайла.

— Добре, — сказав я. — Буду.

І, записавши п’ять ієрогліфів адреси, вже через тринадцять хвилин був там.

Але Сашка встигли відвезти. Тільки Дмитро сидів, чекаючи мене, на підніжці своєї машини.

— Привіт.

— Здрастуй. Ну, що?

— Коли вони запакували Сашка у фургон, я був упевнений, що в машини луснуть ресори.

— І куди його відвезли?

— У відділок.

— Ну, то їдемо.

Але поїхали ми не в поліцію, а до якудз.

Так уже виходить, що місцеві якудзи, точніше, їхні вожді — оябуни (класна назва) — це те ж саме, що в нас депутати місцевих рівнів. Вони реальна влада, на яку ті, хто вважає себе владою офіційною, дивляться з таким розумінням і такою повагою, яких не зустрінеш у жодній іншій країні. І нерідко на нараді тієї чи іншої префектури за столом сидять не тільки префект і кілька його помічників, а і п’ять-шість місцевих оябунів, чиї голоси мають таку ж силу, як і голоси призначених за наказом із Токіо офіційних начальників — куміте.

І знову не було ніякої дружби чи пам’яті про послуги, що їх зробив ти або зробили тобі.

Ми приїхали до глави якудз на ім’я Кадуцо. У невеликому заміському будиночку з вікнами на квадратне озеро якудза, який сидів на циновці, зустрів нас так, наче ми приходили до нього щодня.