Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Я знав людину з такими очима, як у неї. І якби не це нерівно підстрижене волосся…
— А навіщо він тобі? — запитав я.
— Він? — тепер її усмішка з’їхала до вуха. — Я його дочка.
І я згадав: ці очі я бачив щоранку в дзеркалі.
Замість того, щоб кинути білизну до пральної машинки, шустрі японські німфетки зчаста вирушають до таких крамниць, де їх для початку фотографують у найлегковажніших позах. Після цього ношені трусики юних красунь за певну винагороду перекочовують у руки досвідчених продавців. Далі трусики й додану до них аудіокасету із записом томного голосу їх господині закатують у бляшанку, яка опиняється на полиці й чекає на покупця з не зовсім звичними вподобаннями.
Частина четверта
На початку всіх цих років
Я був виконавцем вироків у одному з кланів… (погана звичка вживати японські терміни)…в одній із великих банд Харкова. Я виконував оголошені моїм босом вироки, стріляв з обох рук або ж міг по три дні проводити на котромусь захаращеному горищі, спостерігаючи, як ствол гвинтівки пухнастішав од пилу. Але я ніколи ні про що не запитував.
Мені потрібні були тільки фотокартка й адреса. А чому за одного з тих, кого я мав убити, платять лише п’ятнадцять тисяч, а за іншого — аж сімдесят п’ять? Я вважав, що це мене не стосується. Але все одно хтось (знаю, хто, але спробуємо обійтися без імен), вирішив, що мені відомо забагато, і тому вирішив позбутися мене, підіславши вже призначеного в мої наступники нового виконавця вироків.
Ось тільки він не виявився достатньо швидким і спритним.
А я виявився.
Наївний (думав, ніби маю час), я навіть став збирати валізи. І саме тоді в мою квартиру увірвалося відразу четверо бійців.
А в мене ж було непогане помешкання. З великими вікнами, з малесеньким другим поверхом — кімнаткою, де я влаштував спальню.
І в цій спальні не раз і не двічі…
Я саме стояв біля книжкової шафи, міркуючи, що взяти дочитати в дорогу, коли, вибивши двері, вони ввірвалися до мене.
Ми тоді бавилися в колекціонерів, збираючи й даруючи один одному нестріляючі пістолети й мечі, що не пізнали крові. У кімнаті в мене красувалося три підставки з таким ото сміттям. А мій обтяжений титаном пістолет був так далеко, що мені не залишалося нічого іншого, як зірвати з однієї такої підставки важку бойову сокиру. Рубонувши навскіс, я майже розвалив навпіл першого з чотирьох підісланих до мене вбивць…
— А-а-а-а-а-а!!!
…Від плеча й до пояса…
— О-о-о-о-о-о!!!
А потім із кистенем в одній руці й перуанським мечем у другій я дав раду іншим.
Валізи із собою вже не брав. Тільки гроші, які встиг познімати з усіх рахунків. Гроші та паспорт.
Мовчазний таксист вивіз мене з міста.
Десяток водіїв багатотонних вантажівок, змінюючи один одного, відвезли мене вглиб сусідньої країни.
В одному з уральських притонів я купив нові документи. В одному із забайкальських домів розпусти — дерев’яному бараці посеред неозорого сніжного поля — зустрів Гінтара, який покинув тоді щойно проголошену незалежною Естонію майже з тих самих причин, що і я Україну.
— І куди тебе несе? — запитав він.
— Поки що до чукчів, — сказав я. — А там і в Америку.
— На Юкон?
— Приблизно.
— Там холодно.
Краще мерзнути в засніженому містечку на два десятки будинків, ніж під двома метрами нехай рідної, але такої непривітної землі.
— Ну, а ти куди? — запитав я.
— Я? До Японії.
— А там краще?
— Звичайно, — і він простягнув мені буклет, лаковий путівник по справді чудесній країні. — Може, разом?
Подумавши, я відповів:
— Гаразд.
Нагано — місто в Японії, адм. центр префектури Мті, порт на о-ві Хонсю, біля затоки Ієе… Перша згадка про Н. належить до XV століття. На початку XVII століття тут за наказом сьогуна Іея-су Токугава було споруджено величезний гранітний замок, який нині є основною пам’яткою міста…
І от ми вирушили до Владивостока. Дивне місто. Уламки винесених на берег розбитих льодом багатоповерхових будинків.
Дивні люди, які оселили нас у квартирі без меблів, штор і батарей парового опалення. Зате вони повісили на стіні термометр і попередили: якщо вночі температура в кімнаті опуститься нижче мінус тридцяти чотирьох, краще розвести вогонь. І ми палили його — принесеними нам уламками дитячих пісочниць та позриваними в залишених квартирах лиштвами й паркетом.