Гімназист і Вогняний змій

— Та згоден, — кивнув Шпиг. — Через це я пішов із міліції, коли вона ще не стала поліцією, — він відмахнувся від неприємних спогадів, повернувся до справи: — Оцей ваш фірмовий значок Олесь знайшов на згарищі. Там, па Златоустівській. І щось мені, старому вовкові, підказує: такі значки просто так у попелі не валяються.

Тепер Юрко замислився, брови зсунув, потер машинально віспяний рубець на лиці.

Пане Шпиг, їх мають лише наші гімназисти.

— А я про що тобі товчу? Хлопці й дівчата?

— Ага.

Від молодших класів до випускних?

- Угу.

— Продати чи подарувати...

— Нічого в значках цінного! — перервав хлопчик сищика. — Ними навіть не міняються!

— Кажеш, можна лише згубити або десь забути?

— Еге ж.

— Коли так, Івановичу, — зітхнув пан Шпиг, вертаємо туди, звідки почали. Розумний ти, меткий. Чесно скажи - віриш, що оця штука, - підкинув значок на долоні, — загублена там, на згарищі, випадково? Чи, може, її там забули, га?

Юрко легенько прикусив нижню губу.

— До чого ведете?

— Та ну тебе під три чорти! По очах бачу - розумієш усе й відповідь знаєш. За язик тебе треба тягнути?

— Не треба. Є одна з десяти мільярдів можливостей, що такий значок міг опинитися у когось чужого, далекого від гімназійних справ. Хтось із наших там побував.

— На місці злочину, — наголосив сищик.

— На місці злочину, — лупою відгукнувся Юрко.

— Сліди до вас ведуть. Ось тобі й Перша зразкова. І то не перший підпал, нагадаю тобі.

Не відразу Туряниця перетравив почуте.

— Хочете сказати — хтось із наших сам свідомо палить старі будинки в Києві?

Пан Шпиг кивнув, додавши:

Або спільник палія. Так навіть імовірніше. Не вірю, що хтось зі старших учнів сам, із дурної чи хворої голови, нищить київську старовину.

— Чому саме старші?

— Хіба, Івановичу, ти молодших сам запідозриш, — сищик легенько посміхнувся у вуса. - Я зараз уявив, як котрийсь із малих подає палію запальничку, мов набої, — посмішка зникла. - Ні, хлопче. То не гра. Тебе чи твоїх ровесників у неї ще могли втягнути лихі й хитрі люди. І то б налякали відразу. А переляканий пацан, знаєш, ненадійний пасажир. Одного разу дасть слабину й викаже злочинця з тельбухами. Тут шукати серед старших треба. Свідомих.

— І шукати доведеться мені.

Не дарма я тебе розумецьким назвав. Кому ж іще. Я у вашу гімназію не просочуся ні під якою легендою. Тож будеш моїм агентом, очима й вухами. Дивись, слухай, думай, шукай. Бо, чує моє серце, то не останній підпал. Ще готуються, і нам треба цьому зашкодити.