Гімназист і Вогняний змій

Зате сьогодні, побачивши сонечко й відчувши крізь прочинену кватирку приємне тепло, став у бойову стійку, збудився, застрибав, заскавчав. Під одним дахом із Туряницями бульдог мешкав не так давно, та старші уже вивчили Джентльменові манери.

— Зараз у вікно вистрибне, як не вивести, - зауважила мама.

- Діло кажеш, Раїсо Лук’янівно, - погодився тато. — Боюсь я, сьогодні довго гулятиме.

— Так нема чого боятися. Хто б ще твого сина так надовго з-за комп’ютера висмикнув.

— Хіба я довго за ним сиджу? — образився Юрко. — Ми ж домовилися...

- ...і ти все одно порушуєш, — зараз Іван Туряниця говорив серйозно. — Розумію, коли у справах. Тим паче, у наш час без комп’ютера скоро вже їсти не звариш. Але останнім часом, Юрію Івановичу, ви забагато сидите в мережі.

— На зборах у Першій зразковій батьків дуже просили контролювати, що саме вишукують діти в Інтернеті, — нагадала мама. — Тільки ж ми тобі довіряємо.

— Коли так, для чого завели?

— Я випадково помітив: минулої ночі ти не спав допізна.

— Може, я читав.

Напевне читав, — погодився тато. — Але не книжку. Бо світло горіло не над ліжком, а над письмовим столом.

Підглядав? — протягнув Юрко. — Хіба в нас дома так робиться?

— Я точно визначаю, звідки падає світло, що пробивається в щілину між дверима, — інженер Туряниця говорив спокійно. — Ми домовилися, що ночами ти за комп’ютером не сидиш. Давай так, пане гімназисте: ми з мамою сказали — ти почув. Сьогодні бажано від Інтернету утриматися.

— Тим більше, погода гарна. Гуляйте, — мама мала на увазі сина й бульдога.

Джентльмен чи то справді зрозумів, чи собача чуйка не підвела — застрибав радісно, передчуваючи довгу прогулянку. А Юрко лише старанно удав, що його це напружило. Бо насправді від самого ранку придумував причину, яка б дозволила піти з дому на довше, ніж завжди.

Він зібрався сам прогулятися до Златоустівської, аби на власні очі побачити згарище. Оглянути й обмацати там усе. Раптом ще якусь підказку знайде, окрім значка. А на таку серйозну експедицію час потрібен. Ну, а коли батьки самі відправляють — чудесно, навіть пояснювати нічого не треба.

Зібрався, вдягнувся, начепив бульдогові поводок на нашийник.

До побачення, гарного всім дня — гайда гуляти.

Від вулиці Петлюри інакше й скорше, ніж на власних двох, не дістатися.

Ходити Юрко любив, особливо — у таку погоду. Бо дощ і холод недолюблював, у чому сходився з Джентльменом. Вони йшли вулицями й переходами, зрізали шлях наскрізними проходами, а гімназист заглибився в свої думки. Тож незчувся, як дістався до потрібного місця.

Знищений вогнем флігель темним привидом мерехтів у глибині старого двору. Юрко зупинився, притримав собаку. Покрутив головою, видивляючись підозрілих. Нікого не побачив, хіба двоє місцевих волоцюг товклися неподалік. Один — у старій, помітно брудній камуфляжній куртці, що була йому завелика, таких самих плямистих штанях і важких, не по погоді, гумаках. Лице до половини закривала колись оранжева, а тепер — брудно-коричнева плетена шапочка. Щоб бачити свого приятеля з-за її країв, плямистий мусив піднімати голову.