Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку. Але також зрозумів: вишкіл у Першій зразковій має зворотний бік. Це про чортів, котрі завжди водяться в тихому болоті. Мало хто з тамтешніх гімназистів міг похвалитися зразковою поведінкою. Серед них були справжні шибайголови, ладні наважитися на вчинки, що навіть у світі дорослих вважалися криміналом.
Тож не дивно, що один з учнів затягнув Юрка в небезпечну пригоду. Проте, як це часто буває, хлопець, котрий придумав собі гучне прізвисько Чорна Рука, став у пригоді відставному міліцейському офіцерові, а тепер — власнику та єдиному співробітнику приватної пошукової фірми. Трапилося так, що ветерана війни звинуватили в злочинах, які він не скоїв. Серед них був найтяжчий — убивство. Воїну загрожували неправедний суд і тюремне ув’язнення за чужі гріхи. Назар Шпиг намагався врятувати його, знайшовши справжнього убивцю. І треба було, щоб у цих пошуках він познайомився з гімназистом Туряницею, та ще й на місці скоєння злочину, біля мертвого тіла.
Юрко опинився там із лихої волі Чорної Руки. Не мали щастя — помогло нещастя: завдяки тому шкідникові пан Шпиг та Юрко врятували невинну людину, розкрили замисел ворогів і не дали їм знищити щоденник Олеся Добрянського, який сто років тому пішов воювати за Україну під Крути. Воїна, нинішнього героя, назвали на його честь.
Після тієї пригоди, з якої вийшли переможцями, хоч і ризикували життями, самотній сищик та учень восьмого класу Першої зразкової гімназії швидко стали добрими друзями. Тримали свої стосунки в таємниці від усіх, крім хіба що довірених та перевірених друзів.
Зараз вони стояли у сквері, алеї якого вже вкрило жовте листя. Шпиг зустрів Юрка, коли той повертався з гімназії додому. Передав привіт від Олеся Добрянського, який збирався повертатися на Донбас. Кілька років тому він пішов воювати добровольцем, нині став волонтером. Та якби йшлося лише про привіт, Назар Шпиг подзвонив би Юркові на мобільний. Перестрів особисто, навмисне, аби показати гімназистові пласку круглу бляшанку. Колись у таких київські кондитери тримали монпансьє. Її теж дав Добрянський; у ній і була вся справа.
— Що це? — поцікавився Юрко, коли сищик показав її.
— Олеся цікавить твоя думка. Він везе у свій колишній батальйон броньований джип. Коли повернеться, хтозна. Тому попросив мене поговорити з тобою.
— Про стару бляшанку з-під цукерок?
— Ну тебе в баню, — відмахнувся Шпиг.
Поки Олесь сидів у тюрмі, почув одну цікавинку. Як звільнили, перевірив, чи правда. Виявилося — не просто правда. Це триває.
— Та що триває?
— Глянь, — сищик кивнув на бляшанку. Юрко знизав плечима.
Відкрив.
Думав побачити льодяники. Замість них — темна маса. Не чорна, сірувата. Торкнув пальцем.
— Схоже на попіл.
— Відповідь зараховано, — задоволено кивнув Шпиг.
А до чого тут попіл? Любите ви манівцями ходити.
Чортівня якась коїться, Івановичу, — відставний міліціонер за звичкою згадав чорта, і так само за звичкою смикнув себе за вус.
І розказав про пожежу на вулиці Златоустівській.
— Спалили, значить, навмисне, — повторив Шпиг. — Олесь нічого б такого не припустив, якби раніше, коли його ще не арештували через наклеп, не запалало ще три будівлі. Всі — старі, історичні, зведені відомими архітекторами. Усі — в різних частинах Києва. Кожна була занедбана, аварійна. Кожну свого часу збиралися зруйнувати. Але всякий раз небайдужі до спадщини кияни ставали за будинки горою. Навіть отримували документи, що підтверджували цінність. Шукали кошти на реставрацію. І всякий раз будинки горіли, мов свічки.