Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Настав час дошки.
Притуливши Ті до краю вікна, незнайомець впевнено став ногою, перевіряючи опору на міцність. Намацав нижній край, підтягнувся, водночас впираючись у дошку й штовхаючи треноване тіло вперед і вгору. Підтягнувся, але далі трохи втратив зграбності — не заліз усередину, а гепнувся мішком.
Швидко підвівшись, чоловік знову витяг ліхтарика. Двері кімнати, до якої потрапив, стояли біля стіни, відкриваючи темний прохід. Коли зробив кілька кроків, почув попереду рух — щось зашурхотіло. Ковзнувши променем туди, встиг побачити довгастий тулуб і тонкий хвіст — щура сполохав. Уявивши, скільки тут може лазити огидних пацюків, лиходій скривився від огиди. Його аж пересмикнуло, та переборов себе всюди, куди приходив отак попередні рази, теж сновигали щуриська, постійні мешканці міських підвалів, підземель та покинутих будинків.
Нічого. Зараз тікати почнуть. Хай вони бояться.
Рушивши далі, незнайомець вийшов у передпокій, з якого нагору вели дерев’яні, ще справні та міцні, попри плин часу, сходи. Вони рипіли під вагою тіла, але витримували. Присвічуючи собі, лиходій піднявся нагору, ступив до найближчої кімнати, визирнув з тамтешнього вікна. Вигляд із нього був навіть уночі не дуже — на глуху стіну будинку напроти. Чоловік уже знав: тут колись жили ті, кого мальовничий краєвид цікавив значно менше, ніж дах над головою. Глянув угору, ковзнув променем по стелі, зачепив неакуратну дірку, мов око вибили.
Потім зиркнув на годинник.
Досить гуляти, не екскурсія, — подумав про себе. Пора.
— А йди-но сюди, змійко моя золотая.
Примовляючи так лагідно, незнайомець видобув із правої кишені прямокутний футляр. Вклавши кінець ліхтарика до рота, міцно стиснув губами. Відчинив футляр обережно, мовби той міг вибухнути від незграбного руху. Тримаючи його на долоні лівої руки, двома пальцями правиці взяв невеличкий предмет, підніс до світла.
Промінчик освітив скляну пробірку, старанно закорковану. Такі можна побачити в школі на уроках хімії. Чи в лабораторіях, де провадять різні хімічні досліди. Або в мультиках чи фільмах про божевільних розпатланих учених, котрі затято експериментують з різними сумішами, а ті вибухають під регіт глядачів.
Лиходій позадкував до дверей.
Жбурнув пробірку на підлогу.
Розбилася, тихо брязнувши.
За мить підлогою потекла, поповзла тоненька рудо-золота змійка.
Незнайомець знав, що зараз треба негайно забиратися геть. Але, як і попередні рази, затримався й дивився зачудовано, як змійка стає довшою, ширшою, як швидко перетворюється па Вогняного Змія. Він зголоднів, тому починає поглинати вогняною пащекою все па своєму шляху, набираючись сили й міці.
Вогонь розтікся порожньою кімнатою. Лизнув стіни, стрімко піднявся до стелі. Тепер гарячі язики працювали дружно, злагоджено. Здавалося, в Змія виросло відразу кілька голів. Ще трохи — кімнату охопило безжальне полум’я.
Стало гаряче.
Незнайомець збіг донизу, вистрибнув назовні через те саме вікно й спершу швидко пішов, а вийшовши з двору — побіг, не озираючись. За півгодини будівля палатиме, мов суха копиця сіна задушної літньої ночі. Вогонь напевне помітять раніше, він розбудить мешканців довколишніх будинків. Ось коли глупа ніч доведе перевагу. Поки люди прочухаються зі сну, поки дійде до них, поки почнуть викликати пожежних і поліцію, вогонь розгориться не на жарт. І все одно в лиходія небагато часу, аби втекти непоміченим: не більше п’ятнадцяти хвилин.
Добре розрахував.
Устиг пірнути в безпечне місце. Притулився до мурованої стіни й провів поглядом одну за одною дві пожежні машини, що промчали широкою порожньою вулицею туди, звідки лиходій щойно прийшов.
Справу зроблено.
Розділ другий
Тут київський гімназист не повірить своїм очам
— Флігель згорів два дні тому, — сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.
— Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?
— Еге, Івановичу. Спалили його навмисне, — виправився Назар Шпиг.
Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатися — гімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.