Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
«Завтра опівночі. Кирилівська церква. Рушаємо в степи під чорним прапором. Нудне життя = смерть».
Зошит 5. Ранок — не ранок, а тягуча каша (я ненавиджу каші). Роса, густа слина, розчавлені фрукти, сеча — все на блискучій бруківці. Сонце, заледве встигнувши зійти, уже нахабно припікає. Людська маса метушиться, бурчить, ніби невдало змішана у шлунку їжа.
Я пройшов Софійську площу по діагоналі, потім по периметру, по одному ребру, потім ще раз по діагоналі. Пішов униз. У підвальному кафе готелю «Континенталь» майже нікого не було. Ще раз попросив кельнера принести серветку з вишитим портретом, однак так і не запам’ятав прізвища музиканта із закінченням на «ський». Кельнер сказав, що «ський» тепер у південних містах — Ялта, Одеса. Я додав, що в Одесі зараз ще й Курбас, режисер, знайомий Аліни, який репетирує «Царя Едіпа», а перед цим ставив «Чорну пантеру…».
Від нудьги попрямував по Хрещатику й спустився, згадуючи всі київські церкви Подолу: Різдва Христового, Миколи Набережного, Покровську, Богородиці Пирогощі, Введенську, Дмитра Ростовського, Іллінську. А ще — Братський Богоявленський монастир, Фролівський, святої Катерини, всі ці збиті вершки церковець на вафлях вулиць. Деякі з них самі підказували мені себе, раптом виринаючи нізвідки.
Запахи на Контрактовій, де йде торг — як різнокольорові лампочки, що запалюються по черзі одна за одною. Тут ти вловлюєш аромат балабухівського варення, що перебивається наступним — повівом англійського гуталіну на лавці Райських. Потім — хрусткої на запах капусти від ряду бабок, що стоять, як чаплі, і спльовують соняшникове насіння. Далі — сморід від здорового щура, що заліз під лавку Шевчукової, яка торгує сукном. О, ця не закричить: тихенько того щура сама копне, аби не відлякував клієнток.
Придбав газету. Купив дві пари спідньої білизни. Попросив прикурити у двох розсміяних молоденьких покоївок, що потайки диміли в дворику з виноградом. Тинявся Подолом аж до підвечір’я, поки не натрапив на лісопильню біля Дніпра, де, на диво, приємно пахнуло мазутом. Погода була суха, однак посеред дороги — незмінна велетенська калюжа чорного-чорного кольору. Біля неї — дама років сорока у блідо-рожевій сукні. Ця театральщина, яка тут творилася, провокувала мене на те, щоб поставити їй саме таке запитання:
— Пані, що мені робити?
Але вона не звернула уваги. І я вже крикнув:
— Що мені робити?
— Сo robić, co robić? — заговорила вона польською. — Стрибнути у воду й заплисти так далеко, щоб не могти повернутися.
Зошит 6. Швидко пройшов шматок лісу. Вітер приніс скупчення неприємного повітря, ніби ганчірку, що засмерділа під носом. Виминаючи дерева, побачив у щілинах багато світла й вийшов на лікарню.
За вікнами двоє санітарів лежали у кріслах, закинувши голови. Два інші бігали по двору, телепні, металися в різні боки й щось визирали. Перший поверх лікарні світився, персонал метушився.
— Ви дуже вчасно! — сказав Іван, високий і молодий санітар.
— Чого це?
— Ваш пацієнт втік! Ми зайшли в палату — а його нема.
— Який пацієнт?
— Та той, що покусав Алевтину, — сказав другий, середнього віку й низький, Данило.
— Це не мій пацієнт, а Скорського.
Я не мав наміру їм допомагати — ця історія була позаду, як родина, Київ і все попереднє життя. Не мав наміру навіть думати про це — скоріше б зайти до кабінету, забрати свій польовий хірургічний набір і зникнути з цього місця. Ну, втік у них психований сифілітик — таке інколи буває.
…Правда, цей хворий міг бути причетним до вбивства Білінського. Але це вже не мій клопіт.
— Який дивний збіг! — з’явився черговий лікар. — Щойно тут був і товариш доктор — інший відповідальний за цього хворого
— І де він?
— Подався шукати пацієнта в бік церкви.
— А хворий раніше не втікав?
— Не знаю.
— Як це не знаєте?! Ви краще поліцію кличте, кретини, поки він не убив ще когось! І хай інші санітари, що сплять, ідуть його шукати.
— Вони не можуть…
— Чого? Мені піти їх розбудити?
— Вони під морфіном…
— А ви, бачу, вже відійшли! Ловіть свого психованого! Якщо виявиться, що це саме він убив Білінського під час вашого чергування, не уявляєте, що вас чекає.
Я поправив гомбург і пішов у бік Кирилівської церкви, непривітної й монолітної, як куб. Озирався навколо — а що як із кущів вистрибне втеклий сифілітик-псих і покусає мене чи задушить. Я озирався навколо, бо не мав певності у діях, не мав певності в жодному з виборів. Шпортаючись об кубельця конюшини, дійшов до прочинених дверей у церкву. Було важко втриматися, щоб не зайти.