Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

На відміну від Росії, в Україні тоді інакше ставилися до колишніх політиків — опонентів радянської влади. З еміграції на батьківщину почали повертатися видатні письменники та вчені, — навіть ті, що свого часу активно підтримували Центральну Раду або входили до її складу. Серед них були видатний історик Михайло Грушевський (колишній голова Центральної Ради), інші провідні державні й військові діячі УНР. Одночасно були помилувані кілька українських есерів, засуджених у 1921 р. до короткотермінового ув'язнення. Вони навіть дістали різні відповідальні посади. Так, колишній прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович став головою Української Вищої Ради Народного Господарства, а інші очолили менш важливі ділянки культурного й господарського будівництва. Чимало українських політиків добільшовицьких режимів зайнялися наукою. А колишнього голову Директорії Володимира Винниченка прийняли до комуністичної партії, ввели до складу ЦК КП(б)У і призначили заступником голови Раднаркому України та наркомом закордонних справ. Однак він урешті мудро визнав за краще знову виїхати за кордон. Українізація зайшла далі подібних поступок національним ідеям в інших республіках СРСР, тож провідні діячі української культури, повертаючись на батьківщину, щиро сподівалися, що теперішня Україна, хай би й радянська, здатна відродити націю. До речі, протягом кількох років це таки скидалося на правду. Художня література, історичні й лінгвістичні праці досягли рівня та сили, які задовольняли всі соціальні групи, а класика перевидавалася величезними тиражами. В ході енергійної кампанії культурні організації налагодили зв'язки із селом. За згодою більшовиків до складу цих організацій звичайно входили партійці — прихильники відродження вітчизняної культури. Генерал Григоренко у своїх спогадах (Лондон, 1983) описує, як він ще парубком уперше почув про українську музику й літературу від членів філії просвітницького товариства, заснованої в його селі: «І від них я дізнався, що я належу до української нації, до тієї самої нації, що й великий Шевченко, що я був українець».

Навіть Сталін схвально відгукнувся на Х з'їзді РКП(б) про українізацію: «Ясно, що хоч російські елементи все ще переважають в українських містах, із часом ці міста неминуче будуть українізовані», як це сталося з Прагою, — до 1880-х років в основному німецькою, а після — чеською.

Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьома роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив «лівих», а потім — «правих». Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв — Лев Каменєв — Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом «правих» — Микола Бухарін — Олексій Риков — Михайло Томський — звалив самих Зінов'єва й Каменева.