Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Швейцар узяв у Бонне і Дубровського капелюхи. Його попередили — не запитав нічого, тільки вклонився їхньому супутникові з напівфамільярною посмішкою, як старому знайомому.
У великій вітальні навколо столиків, завалених журналами й газетами, сиділи у низьких м'яких фотелях члени клубу. Дим від сигар і сигарет висів під стелею, у вітальні стояв гамір, і на новоприбулих мало хто звернув увагу.
Бонне зорієнтувався одразу і попростував у куток до вільного столика. Поруч сидів лише літній чоловік у чорному сурдуті з акуратним метеликом, який підпирав йому підборіддя. Чоловік сидів прямо, наче не в зручному фотелі, а на твердому стільці з високою спинкою; тримав перед собою газету у витягнутих руках, буцімто демонстрував свою далекозорість. Глянув невдоволено на Бонне і Дубровського і ледь помітно відповів на ввічливий уклін їхнього супутника.
— Колишній оберст фон Рунке, — пояснив той пошепки, коли вони влаштувалися за столиком, — живе не знаю з чого, але амбіції…
Сергій зиркнув на оберста з цікавістю. Йому доводилося зустрічатися з такими типами: фамільна пиха не дозволяла їм зайнятись якоюсь дрібною справою чи найнятись до нувориша-комерсанта, а на інше не вистачало чи то розуму, чи то освіти, чи ще чогось.
Вони самі прасували свої вже добре поношені костюми, жили спогадами, дивлячись на світ з висоти своєї оберстівської величі, і мріяли про майбутнє, коли можна буде нарешті викинути остогидливий цивільний сурдут і знову нап'ясти мундир з хрестами. Вони марили війною: кожний був стратегом не масштабу полку чи батальйону — зібравшись, критикували дії командуючих арміями чи фронтами, кожний мав свою єдино правильну думку, і кожен був упевнений, що він на місці цього командувача ніколи б не помилився; вони планували наступну, війну (звичайно, із «східними» ордами) і були твердо переконані, що скоро з'явиться новий фюрер, трохи розумніший за попереднього (якби ж той більше слухав кадрових військових і трохи менше довіряв есесівським генералам), котрий обов'язково згадає і покличе їх. Ні, тепер вони не програють. Вони не програли б і раніше — ту злощасну війну на Сході, коли б…
Дубровському здалося, що зараз фон Рунке відкладе газету і почне докладно пояснювати йому причини невдачі бліцкригу. Та оберст не відривався від газети, і Сергій з цікавістю почав оглядати зал.
Розчинені двері просто перед їхнім столиком вели до яскраво освітленого бару: усю стіну там займали полиці з пляшками, за високою стойкою стояли й сиділи відвідувачі. З бару, як пояснив їм поліцейський агент, можна було потрапити до ресторану. Там грав невеличкий оркестр, і у зал з чорного ходу допускалися жінки — «Сфінкс» мав свій контингент перевірених дівчат.
— Сергій уважно огледів присутніх у вітальні чоловіків. Ангеля серед них не було, та Дубровського весь час не полишало відчуття того, що рожевощокий десь тут, поруч, можливо, у барі, що зараз він з'явиться в дверях — самовпевнений, задоволений собою, своїм костюмом, щойно випитим келихом мартіні, розмовою з якимось Рунке чи іншим ветераном африканської кампанії.
І справді, світлий прямокутник дверей затулила чиясь постать — обличчя чоловіка не було видно, тільки контури тіла вимальовувались на тлі різнокольорових пляшок, і Дубровському аж перепинило подих од несподіванки — невже Ангель? Нахилився до Бонне, та одразу зрозумів, що помилився: чоловік, який стояв у дверях, був явно вищий за Ангеля.
Агент поліції витлумачив мимовільний Сергіїв рух як запитання і пояснив:
— Власник закладу Шаттіх…
Він не встиг закінчити, бо Шаттіх підняв руку і мовив голосно:
— Скоро, панове, минають роковини нашої славетної перемоги над англійськими військами під Аль-Аламейном. Прошу не розходитися. З хвилини на хвилину ми чекаємо генерала Лехенберга, який прочитає невеличку лекцію і поділиться спогадами.
У залі схвально загули: певно, генерал Лехенберг мав неабияку популярність.
— Поки не почалася лекція, — зауважив Бонне, — нам слід перебратись до ресторану. Ангель — ділова людина, і спогади ветеранів навряд чи цікавитимуть його.
Вони пройшли до бару, супроводжувані несхвальним поглядом фон Рунке. Чомусь Дубровському захотілось озирнутися і показати оберегові язика, знадобилося зусилля волі, щоб подолати в собі це хлоп'яцтво. Сергій розумів, що воно йде від зверхності до цього обскубаного військового півня, та ніяк не міг позбутися цієї зневаги, хоч і усвідомлював, які небезпечні Рунке і подібні до нього. Мабуть, це збіговисько викликало такі самі асоціації в Бонне, бо комісар знизав плечима і пробуркотів невдоволено: