Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
— До широких нацистських мас, — засміявся Дубровський.
— Так, — погодився Бонне, — тут, куди не плюнь, колишній есесівець чи ще якийсь покидьок.
Комісар рушив попід стіною до дверей, що вели в туалет. Вимив руки, з задоволенням обтерши їх свіжим, сухим, навіть теплуватим рушником. Роздивився і вже хотів вертатися, та раптом побачив напівпричинені двері. Якийсь біс підштовхнув його — прослизнув у них.
Вузький коридор з цементною підлогою відразу повертав праворуч. За поворотом — сходи, що вели вгору, потім знову коридор — вузький, Бонне не зміг би витягти на всю широчінь руки. Кілька лампочок, які майже не давали світла, і знову прочинені двері. Комісар постояв перед ними, прислухаючись, і, не почувши жодного звуку, прослизнув боком у вузький отвір.
За дверима було темно, Бонне постояв, поки призвичаїлись очі. Певно, тут був хол другого поверху: мало не на всю підлогу килим, кілька фотелів, вузькі зашторені вікна. З холу вели сходи кудись угору, праворуч ледь вимальовувались у темряві двері. Комісар обережно посмикав — замкнуті. Вирішив піднятися сходами і вже попрямував до них, коли раптом якийсь звук привернув його увагу. Бонне зупинився лише на мить, прислухаючись: так, сумніву не було — кроки в коридорі, яким він потрапив сюди. На секунду комісар завагався: можна було прикинутись п'яним — мовляв, потрапив сюди випадково, — та відразу зрозумів безглуздість такої витівки. Його проведуть до ресторанного залу і ввічливо викинуть із «Сфінкса» — на їхній місії одразу можна поставити крапку.
Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…
Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.
Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:
— Увімкніть світло, Фріц!
Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.
Клацнув вимикач — Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…
— Оцей чек, — долинув хазяйський бас уже здалеку, — ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.
Тепер у Бонне насправді перехопило дух. Обережно визирнув з-за штори. Звідси він бачив лише частину кімнати, куди зайшли Шаттіх і Фріц. Без сумніву, це був кабінет хазяїна «Сфінкса»: кут письмового столу і відчинений сейф, з якого Шаттіх діставав щось, свідчили про це.
Фріц стояв до Бонне мало не спиною, та професіональна звичка запам'ятовувати і розпізнавати людей по характерному жесту, осанці, манері одягатися, шморгати носом чи ще біс його зна по чому дозволила комісарові впізнати в ньому метра з ресторанного залу.
Шаттіх замкнув сейф. Бонне бачив тільки його руку, яка повертала ключ. Думав: про яких дівчаток ідеться? І чи має це зв'язок з Ангелем?
— А може, — раптом заговорив Фріц, — ще потримати чек? Дівчатка будуть у Леопольдвілі днів через три, і ми матимемо певні гарантії…
— Ви дивуєте мене, — заперечив хазяїн, — маємо справу з солідними людьми, за півгодини вони від'їжджають, і ви ледь встигнете передати їм чек…
— Я скористаюсь вашою машиною.
— Добре! Не гайте часу.
Обидва рушили до дверей, Бонне втягнув голову за штору.
— і от що, Фріц… — продовжив Шаттіх. — Хто з наших дівчаток мав контакт з француженками? Здається, Фанні і Елеонора? Послідкуйте за ними. Взагалі, нехай вони зникнуть з очей. На всяк випадок, поки не одержимо відповідь з Леопольдвіля.
Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, — так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, — і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало — нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.