Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Сергій упізнав його одразу, не було жодного сумніву — мало не кинувся до машини, щоб відкрити дверцята, витягти Ангеля, тримати, поки не збереться натовп, — Сергій не випустив би Ангеля, вмер, а не випустив би…
Замість цього пірнув у юрбу.
Боже мій, де ж Бонне?
Невже втече той, рожевощокий? Ангель зовсім не змінився, наче роки не владні над ним. Може, тільки округлився, як кажуть, посоліднішав.
Де ж Бонне?
Побачив Анрі біля вітрини, а поруч і комісара. І що вони знайшли там цікавого?
Бонне одразу помітив: щось трапилось.
— Чим ви схвильовані, Серж?
Дубровський озирнувся. Так і є, світлофор уже спалахнув зеленим і машини рушають. Потягнув за собою комісара.
— Он, бачите сірого «мерседеса» за перехрестям?.. — задихнувся. — Там — Франц Ангель…
Бонне стиснув його руку вище ліктя.
— Ви не помилились?
— Франц Ангель, — повторив Дубровський, — яка вже тут помилка?..
З-за рогу виринув червоний «пежо». Бонне підняв руку.
— Швидше, — підштовхнув до дверцят Анрі, — швидше, три чорти вам в печінку!..
«Пежо» встиг проскочити перехрестя на зелене світло.
— Попереду сірий «мерседес». Треба його наздогнати! — наказав Бонне шоферові. — До речі, — звернувся до Дубровського, — ви запам'ятали номер?
— Сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім.
— «Мерседес»!.. — гмикнув шофер. — Панове знають, скільки кінських сил має «мерседес»?
— Ми не на шосе і не влаштовуємо гонки. — Бонне показав шоферові п'ять доларів. — Матимеш, якщо наздоженеш.
«Пежо» і справді був старий — скрипів і торохтів усіма своїми частинами, та водій спритно маневрував у транспортному потоці, залишаючи позаду навіть «форди» і «шевроле». Але сірий «мерседес», здавалося, розчинився в повітрі — можливо, вже давно звернув в одну з бічних вулиць, і скоро навіть Сергієві, котрий ніяк не міг примиритися з поразкою, стало зрозуміло: їм не наздогнати Франца Ангеля.
Бонне зупинив «пежо» біля тінистого скверу, де помітив порожню лавку. Сіли, покурили, помовчали. Комісар підбадьорив Сергія:
— І все ж сьогодні день великої удачі, мсьє Дубровський, і я б на вашому місці не вішав носа. Ми встановили головне: дівчат з Франції справді вивіз колишній есесівець Франц Ангель, який не загинув згідно з офіційною версією. Отже, мадемуазель Генрієтта Лейє не помилилась. Це добре, бо я, чесно кажучи, не був остаточно переконаний, що все в її листі підтвердиться. Правда, з точки зору юридичної присутність Ангеля в Танжері ще не є доказом його злочину. Він може твердити, що живе тут давно і у Франції не був чортзна-скільки. Ми ж маємо тільки лист мадемуазель Лейє. Лист — не доказ. Але тепер я не сумніваюсь: Генрієтта в Танжері. Ми знайдемо її, а потім візьмемо за зябра цього старого есесівського пройду. «Мерседес» сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім, — промимрив задумливо. — Що ж, панове, це вже слід…
Сірий «мерседес» належав власникові ресторану «Сфінкс», де збиралися члени клубу «Ветерани фельдмаршала Роммеля». Сторонній людині потрапити туди було майже неможливо, та чиновник з міського поліцейського управління пообіцяв уладнати цю справу. Його агент був своєю людиною у «Сфінксі» — Бонне і Дубровський мусили лише зіграти роль німецьких комерсантів, які шукають ринки збуту в Африці.
Анрі надувся, та комісар одразу поклав край його домаганням:
— З вашим типово французьким носом, мсьє Савіль, не те що на поріг, за квартал від «Сфінкса» з'являтися не можна. Ветерани одразу розкусять вас і викинуть нас разом з вами, як паршивих кошенят.
— Ну, так уже й як кошенят?.. — спробував заперечити Анрі, та не погодитись із, Бонне було важко.
«Сфінкс» містився в будинку, який перегороджував не довгу, але досить широку вулицю, утворюючи тупик. З одного боку вздовж вулиці йшла чавунного литва огорожа, за нею — чи то парк, чи то сад з розкішною білокам'яною віллою в глибині. Напроти — житлові чотири-і п'ятиповерхові будинки без магазинів і кафе; в таких мешкають чиновники і комерсанти середнього достатку. Вулиця не дуже освітлена, без неонових реклам. Та й вивіска ресторану не світилася червоним чи білим полум'ям, не закликала відвідувачів, наче господар не був зацікавлений у клієнтах; певно, мало хто здогадався б, що тут — ресторан: лише підійшовши ближче, можна було прочитати скромний напис — «Сфінкс».
Ця назва пасувала будинкові. Складений з великих сірих кам'яних брил, приземкуватий, попри свої три поверхи, він справляв враження старовинної будови, чимось нагадував навіть фортецю, і тільки цілком сучасні дзеркальні двері, крізь які на вулицю лилося яскраве електричне світло, розвіювали цю ілюзію.