К7

Ми мовчки приглядалися, як небесне тіло пролітало повз нас. Це «повз» не треба брати дослівно з земних понять. Його віддалення могло виносити десятки тисяч кілометрів! Все ж ми помітили крізь електронну люнету нерівності його поверхні, велетенські гори і такі ж провалля, пусті, як здавалося, суворі, мертві.

Коли небесне тіло зникло, ми вернулися до нашої теми.

— Отже, Паньку, твоя тверда матерія насправді не існує! Атом — енергія, і з нього виходить випромінювання.

— Як це так з нього? З нічого? — спитав я.

— З нічого у твоєму розумінні!

— Гм! — з сумнівом промимрив я.

— Це речі, які не всякий зрозуміє. Ми звикли до зовнішнього світу, де існує матерія, яку можемо сприймати нашими змислами. А все ж і без так розумілої матерії щось існує, щось діється…

— Щось діється, як нема нічого?

— Хай тобі буде і так. Діється в тому «ніщо» і з тим «ніщо». Але це «ніщо» ми перед століттями назвали матерією.

Семен витягнув руку:

— Ось цей простір порожній?

— Порожній, — відповів я.

— Ні. У ньому повно частинок матерії, електронів, скупчень енергії, космічного випромінювання, космічної радіації. Я не хотів вам про це все казати. Але, наприклад, радіація в космосі є шкідлива для людського організму, коли її багато. Наша «Сорока» ізольована від неї. Досі ми не могли вийти назовні, бо грозила небезпека, що сильна космічна радіація може нам пошкодити на здоров’ї.

— За якийсь час, — докинув я, бо знав про це з газет.

— Так, але вона не всюди однакова. Вона просувається в просторах, як у нас на Землі пасма мряки. Є місця, де вона дуже слаба, і саме ми ввійшли нещодавно в таку смугу простору, де її снага невелика. Тому ми вийшли з нашого корабля.

Щось сипнуло по мені наче жменею піску. І сипало далі. Я завважив, що мої друзі також це відчули.

Семен встав:

— Вертаймося до «Сороки». Мабуть, ми попали у сферу мікрометеорів. Між ними може знайтися і більший, а це було б для нас небезпечно!

Ми спливали тепер до заду корабля, пересуваючись руками по линві до дверей. Невидний пісок сипався далі на нас.

За хвилину ми були вже під захистом нашого корабля, у переходовій кімнаті.

— Пождіть хвилину, — сказав Семен, — мушу викинути сміття та всякі покидьки.

Сміття ми збирали у мішок, і цікаво було, як Семен його позбудеться. Викинути його назовні не так просто. Мішок буде триматися нашого корабля, а згодом прилипне до нього на основі притягання маси корабля. © http://kompas.co.ua

Семен прив’язав до мішка маленьку ракету, запалив її і викинув мішок крізь двері. Він повис на хвилину у просторі, але скоро ракетка попхала його далі. І так на наших очах мішок із сміттям віддалювався від нас, освітлений Сонцем, аж зник.