К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Увага! — говорив спокійно Семен. — Тепер я зупиняю наш поземний лет, за хвилину зменшу дію К7, і ми будемо опадати на Венеру.
Ми відчули, як наш корабель легко загойдався, як похилявся сюди й туди, мабуть, під впливом вітру. Врешті легкий зудар — і все заспокоїлося.
Семен піднявся із свого командного місця.
— Я старався осісти на сірій площі. Може, це скелі, може, пісок, у всякому разі не вода, ані не верхів’я дерев, якщо такі є.
— Ми все ще думаємо категоріями Землі! — докинув я.
Гаська вп’ялила погляд у вікно.
— Нічого не видно! — жалілася. — Мряка і мряка.
— Пождемо! — відповів Семен. — А поки що до роботи! Гасько, прошу перевести аналіз атмосфери, хемічний склад, вологість, електричну напругу! Паньку, провір радіацію, а я виконаю інші поміри.
Ми всі сіли біля апаратів. Незабаром Гаська зголосила:
— Склад атмосфери: 22 відсотки кисню, 76 азоту, 2 двоокису вуглецю. Вологість сто відсотків.
— Атмосфера дуже подібна до нашої на Землі, — відповів Семен. — Людина може тут жити, якщо…
Я вказав Семенові на кількість радіації. Вона була триста разів більша, як межа смерти людини.
— Провір ще раз! — наказав Семен.
Він глядів на мої числа, що я їх відписував з апарату помірів.
— Справді, радіація дуже велика! Планета молода, набагато молодша від нашої старої Землі. Зможемо вийти тільки в охоронних одягах. Гасько, прошу приспособити протирадіаційні одяги!
Здалося мені, що мряка трохи розсунулася, довкілля не було вже таке несамовито сліпуче.
— 66 градусів Цельсія! — кинув Семен. — У тіні!
— Страшна спека!
— Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.
На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.
— Є рослинність! — зрадів Семен. — Є життя!
Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.
— Глядіть, глядіть! Ріка!
Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.
— Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.
Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.
— Годі передбачити, що нас може там стрінути! — пояснив.
Гаська перша почала нарікати.
— Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?
Семен засміявся.
— Нести? Ми їдемо в терен автом!
— Яким автом? — здивувався я. — Ти думаєш, що на Венері є автостради?
— Наївний чоловіче! — кинув мені Семен. — Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!
Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.
— А що буде, як стрінемо диких людей? — з острахом спитала Гаська.
— Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! — вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.
Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.
— Не можемо вийти, радіація засильна!
Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу «Сороку».
— Пождемо! — заговорив я роблено спокійним голосом.
— За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.
Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.
Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша «Сорока», як великий полумисок.
— Радіація меншає, — зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.
— Що важливіше, — додав я, — і стрілка для вияву К7 рухається!
Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в’їхали на м’який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в’їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.
Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.
— Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?
— Безперечно! — відповів я.
Гаська мовчала.
Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.
Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.