Чаликушу

— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.

Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.

— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…

Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.

— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.

Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.

Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:

— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!

Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.

Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя матуся й наче запалила мені в серці вогонь.

— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.

Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.

— Скажи, дади, я схожа на матір?

Сльози котилися у мене по обличчю.

— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.

І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.

Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.

Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.

Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.

— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.

І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.

— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.

Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:

— Як же мені не жаліти цих рученят?