Чаликушу

— Скоро двадцять, ефенді.

— Дивно. Ну вже як є… Тільки їхати тобі в провінцію не можна. Небезпечно.

— Чому, ефенді?

— Ще питаєш чому? Тут і так зрозуміло.

Завідувач усміхався, робив знаки Наїме-ханим, показуючи на моє обличчя, тільки я ніяк не могла второпати чому? Врешті він моргнув синьоокій учительці й промовив:

— Я нічого більше не скажу. Ви, Наїме-ханим, жінка й краще поясните.

А потім він крутнув борідкою й, начебто до себе, додав:

— Ой, якби ти тільки знала, які недобрі люди там трапляються, які погані!

— Ефенді, я не знаю ще, котрі з людей погані, а котрі ні,— промовила я, ніби була так здивована його словами, — а тому ви знайдіть мені таке місце, де немає недобрих.

Завідувач ляснув себе рукою по коліні й зареготав:

— Ого!.. Це добре!..

Я належу до тих людей, які з першого ж погляду або люблять, або ні. Мені цей чоловік все-таки сподобався. Надто ж його борода: повернеться праворуч — молодого чоловіка бачиш, крутнеться ліворуч — молодого чоловіка вже немає, а перед тобою веселий білобородий дідусь.

— Ви закінчили вчительський інститут цього року? — запитав він.

— Ні, бей-ефенді, я там не вчилася. У мене диплом школи «Dames de Sion» [29].

— А що це за школа?

Я розповіла йому й показала диплом. Та він, мабуть, не знав французької, хоча не показав цього й почав розглядати диплом з усіх боків.

— Чудово, дуже добре!

— Любий мій бей-ефенді,— удалася Наїме-ходжаним, ви про всіх піклуєтеся, згляньтеся і над цією дитиною.

Бей-ефенді звів брови й почав задумано м’яти бороду.

— Чудово, дуже добре, — сказав він ще раз, — але наші чиновники, певне, не знають диплома цієї школи…

І він стукнув рукою по столу, наче щось придумав, і додав:

— Дитино моя, а чому^б тобі не попросити місця вчительки французької мови в якійсь стамбульській школі? Послухай, як це робиться… Підеш прямо в стамбульський департамент освіти…

— Це неможливо, ефендім, — урвала я його мову. — Я повинна їхати із Стамбула, кудись у вілайєт.

— Оце тобі на! — здивувався той до краю. — Уперше бачу учительку, ладну залюбки їхати в Анатолію. Та їх не можна вирядити із Стамбула, скільки умовлянь треба. Чи не так, Наїме-ходжаним?

Завідувач не вірив мені й почав розпитувати про сім’ю. Я вже зовсім утратила надію, як він гукнув, не встаючи з місця:

— Шагаб-ефенді!..

На порозі стояв невисокий худорлявий хлопець, якийсь хворобливий.

— Шагаб-ефенді, глянь сюди… Візьми цю дівчину в канцелярію, напиши прохання та принеси мені. Вона хоче вчителювати в Анатолії.

Я вже вважала, що мою справу вирішено. Мені хотілося кинутися завідувачу на шию й поцілувати сиву половину його бороди.

В канцелярії Шагаб-ефенді посадив мене край столу, на якому був неймовірний гармидер, і почав мене запитувати й робити нотатки. Одяг його був убогий, а на обличчі панувала якась сором’язливість, навіть страх. Коли він зводив на мене погляд, щоб запитати щось, у нього тремтіли вії.