Чаликушу

Я боязко показала йому під чадрою язика й подумала: «Коли цей такий, то який же той, що над ним старший? Головонько моя бідна, що ж нам тепер робити?»

Край сходів сидів гурт людей. Вони влаштували собі дивну лаву — поклали на відра, що їх стояло там чи не десять, дерев’яну дошку, таку як у нашому саду на гойдалці.

Я звернула увагу на немолоду вже жінку з порцеляновими синіми очима. Вона була в чорному чаршафі, туго перехопленому під підборіддям. Я підійшла до неї й розповіла, що нічого тут не знаю.

— Мабуть, уперше, — співчутливо глянула вона. — А що, не маєте в міністерстві знайомих?

— Немає… Хоча, може, й є, та я не знаю. А навіщо вони потрібні?

З мови синьоокої вчительки було видно, що вона людина бувала.

— Трохи згодом самі побачите, — посміхнулася вона. — А зараз ходімо, я вас поведу у відділ початкової освіти. А після цього спробуйте побачити пана генерального директора.

Завідувач відділу початкової освіти був чорнявий чоловік з великою головою, густими бровами й чорною бородою.

Коли я увійшла до нього в кабінет, він саме розмовляв з двома молодими жінками. Вони стояли перед його письмовим столом, і одні з них тремтячими руками діставали з портфеля якісь пом’яті папірці й розкладали їх по одному на столі.

Завідувач брав їх, недбало зиркав на підписи та печатки, аж тоді промовив:

— Ідіть у канцелярію й зареєструйтеся.

Ті позадкували, прикладаючи руки до губ та чола, до дверей.

— А ви що хочете, ханим?

Питання стосувалося мене. Я розгубилася й почала, забалакуючись, розповідати. Але він мене урвав і сердито запитав: _

— Хочете вчителювати? Клопотання є?

Я вкрай розгубилася, але запитала:

— Ви, певне, хотіли сказати диплом?

Раптом його губи нервово скривилися в презирливій посмішці.

— Ви бачите, як тут працювати, — звернувся він до худого чоловіка, що сидів у кутку. — Хіба не здурієш? Вони навіть не знають різниці між дипломом і клопотанням! А просять місця, потім копилять губу, що далеко заслали та мало платять…

Стеля хитнулася в мене над головою. Я розгублено озиралася, не знаючи, що й сказати.

— Чого ж ви ждете? — гукнув він вже й зовсім сердито. — Не знаєте, запитайте когось. Напишіть прохання!

Я спантеличено повернулася до порога й думала тільки про те, щоб не зачепити чогось, не спіткнутися…

Нараз почувся голос худого панка:

— З вашого дозволу, бей-ефенді… Ханим, я хочу дати вам щиру пораду.

І почав… Боже милостивий, чого він тільки не говорив! Виходило, що таким жінкам, як я, краще братися не за вчителювання, а за якесь ремесло. Та й взагалі він має сумнів, чи вийде з мене вчителька, бо як «бей-ефенді сказали», я навіть не бачу різниці між дипломом і клопотанням. Але, взявшись за діло, я можу стати, наприклад, доброю кравчихою й матиму шматок хліба.

Я йшла сходами, і в очах мені ледве мріло. Нараз хтось ухопив мене за руку. Я мало не крикнула.

— Як справи, дочко?

Це була та сама вчителька з синіми порцеляновими очима. Я зціпила зуби, щоб не заплакати, все в мені пойнялося гнівом і безнадією.