Чаликушу

Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:

— Слухаю вас, ханим-ефенді.

Але вона й далі мовчала.

Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:

— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.

Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.

— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…

Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.

— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.

Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.

Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:

— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.

Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:

— Ви дуже любите Кямран-бея?

— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?

— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.

— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.

— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.

— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.

Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.

Останні слова я сказала навіть з посміхом. Жінка не встала, а лише трохи випросталася, і, нервовим рухом поправивши чаршаф, стиснула потім руками краї лави, а я зрозуміла, що зараз вона вирішила вже все розповісти.

Якось машинально, хапливо, голосом майже безбарвним сказала:

— На перший погляд ви здалися мені дитиною, але тепер я бачу перед собою гарну дорослу дівчину. Кям-ран-бей, на жаль, не оцінив вас належним чином. Хоча, хто знає, може, він і оцінив, та тільки здався на мінливу звабу. Коротше, два роки тому він познайомився в Європі з моєю подругою, про яку я вже вам сказала. Не знаю, чи варто розповідати вам усі подробиці?