Чаликушу

— Я не дозволю вам цього. І вважаю, що говорити нам вже нема про що, — урвала я її слова суворим і рішучим голосом.

Під час розмови жінка кілька разів розкривала свою сумочку, певне, хотіла щось дістати. А побачивши, що я не маю наміру більше розмовляти, вона вийняла зім’ятий папір і подала мені.

— Феріде-ханим, я боялася, що ви мені не повірите, й тому захопила цього листа. Може, вам буде з того гірко…

Спершу я хотіла відхилити руку з листом, але потім подумала, що це було б неправильно, і злякано вхопилася за нього.

— Коли хочете, я залишу його вам? Опісля прочитаєте. Він уже не потрібен моїй подрузі.

Я знизала плечима.

— Мені він теж не потрібен. А для вашої подруги все-таки пам’ять… Хай краще буде в неї. Я тільки, з вашого дозволу, хутко перегляну його.

Було вже поночі. Я вийшла з затінку дерев на стежинку й піднесла листа до очей.

«Моя жовта квітко!» — починався лист знайомим почерком.

Далі йшла низка літературщини такого плану, що як чисте ранкове світло заливає землю, так і жовта квітка осяяла йому душу своїм промінням.

«В мені жила якась незрозуміла радість, передчуття чогось незвичайного, що повинно було зі мною статися». І нарешті передчуття справдилося: одного вечора в саду електричне світло вихопило жовту квітку.

Я бігала очима по листу, а рядки зливалися докупи, — адже було вже темно. Я не запам’ятала всього, а тільки оці останні рядки ще й досі в моїй пам’яті. Я прочитала їх кілька разів.

«Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».

Жінка підійшла до мене й тремтячим голосом сказала:

— Феріде-ханим, я завдала вам болю. Але повірте, що…

Я стрепенулася, подала листа й не дала докінчити їй слова:

— Звідки ви взяли? Мені зовсім не гірко. Сталося звичайне. Я вам навіть вдячна… Ви мені сказали правду. А зараз я, з вашого дозволу, піду.

Ледь кивнувши головою, я пішла до хати. Та ось жінка гукнула:

— Феріде-ханим, ще на одну мить. Що ж мені сказати подрузі?

— Скажіть, що свою місію виконали. А більше нічого їй не треба знати. Ось і все.

Жінка говорила ще щось, та я не чула, — тихо сховалася за деревами.

Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде»