Чаликушу

Раз по раз питала я Гюльмісаль:

— Дади, за одну картоплину скільки курушів [26] платять?

— Скільки відер води треба, щоб помити підлогу?

А Гюльмісаль у відповідь так сміялася, що аж сльози котилися.

Ет, як ти поясниш неписьменній черкесці, що таке нова школа та її метода.

Незабаром ми поставили на вогонь кастрюльки, а самі посідали в кухні на ще зовсім чисті солом’яні килимки.

— Гай-гай, Гюльмісаль, — промовила я, — хто знає, як гарно там, куди я їду! Арабістан я ледве пам’ятаю. Анатолія, звичайно, набагато мальовничіша. Анатолійці, кажуть, зовсім не схожі на нас, бо самі хоч і бідні, зате серцем багаті. Такі в них багаті серця, що ніхто з них не дорікне навіть ворогові, де вже там сироті родичці. Не дійматиме тебе, що, мовляв, добра он скільки зробив.

У мене там буде невеличка школа, я її усю заквітчаю. А дітей буде цілий полк, я скажу, щоб називали мене «абла». Котрі убогі, я їм сама шитиму чорненькі сорочки. Ти скажеш: «Чиїми руками шитиму?» Е, не смійся, я навчуся.

Гюльмісаль то сміялася, то зітхала й гнівалася:

— Феріде, моя дитино, не тією стежкою йдеш… — починала вона не раз.

— Це ще ми побачимо, хто не тією стежкою йде.

Упоравшись, я написала тітці страшного листа. Наведу лише одне місце з цього листа:

«…Я говоритиму з вами відверто. Кямран за весь час не сказав мені нічого поганого. Але він ніколи не подобався мені. Зманіжений, без душі, характеру, такий собі пустий мамин синочок. Врешті, це слабка натура, а що сказати ще?

Я не любила його й не мала до нього жодних почуттів взагалі. Ви запитаете: «Чому ж я погодилася одружитися з ним?» Що ж, Чаликушу — нерозумна пташина, отож і помилилася. Та, слава богу, вчасно схаменулася.

Вам треба зрозуміти, яке лихо увійшло б у вашу щасливу оселю разом з дівчиною, котра так погано думає про вашого сина. А це сьогодні я розлучилася, нарешті, з вами, чим порвала все, що зв’язувало нас, а отже, хоч трохи віддячила вам за все добре, що бачила всі ці роки у вашій хаті.

Тішу себе надією, що після цих моїх слів ви остерігатиметеся вимовляти моє ім’я, як щось негоже. А ще вам треба знати, що невдячне й невиховане дівчисько, яке безсоромно пише ці гидотні слова, може затіяти сварку, мов та прачка, якщо ви до того дівчиська колись надумаєте завітати. А тому найкраще забути навіть моє ім’я. Уявіть собі, що Чаликушу померла, як і її мати. Хочете, то пустіть одну-дві сльозини, це мене не обходить. А коли вам заманеться мені якось допомогти, то знайте, що я з огидою відмовлюся від того.

Мені двадцять років, і я людина, що з води вже вилізла сухою. Як мені забагнеться, так і житиму…»

Мені буде завжди соромно до плачу, коли я згадуватиму цей лист. Але так треба. Інакше тітка шукатиме мене, а може, й переслідуватиме. Краще вже хай гнівається, аніж побиватиметься.

Наступного дня я сама здала на пошті листа й пішла в міністерство освіти. Я закуталася чималим чаршафом Гюльмісаль, лице ж моє приховувала густа чадра. Я була змушена так одягтися. Адже мене могли б упізнати на вулиці, до того ж я чула, ніби у міністерстві не дуже привітні до вчительок без чаршафа.