Поцілунок Елли Фіцджеральд

Флейта завжди робиться з кедра — у вигляді довгої шиї і пташиної голови з розтуленим дзьобом. Звук вилітає з дзьоба, а ось тут починається легенда, як у нас з’явилася флейта.

Колись, багато поколінь тому, люди знали бубни, гарбузяні калатала, бичачі роги, але флейти не було. У той прадавній час один молодик вибрався на полювання. М’ясо кінчалося і люди голодували. Напав він на слід оленя і пішов за ним. А мудрий і бистрий олень володіє любовними чарами. Якщо маєш оленячий трунок, дівчина неодмінно відповість взаємністю. І в полюванні пощастить. Цей хлопець, про якого мовиться, не мав оленячого трунку. І ось нарешті, після довгого переслідування, він побачив звіра. Хлопець був вправним стрільцем, мав новий лук, повний сагайдак добре оперених стріл з крем’яними вістрями. Але щоразу оленю вдавалося уникнути стріли і все далі й далі він заводив мисливця. А той так захопився переслідуванням, що й не спостеріг, як має вертатися додому.

Впала ніч, а він бозна-де, у дрімучому лісі. Слід пропав, пропав і олень, місяця не видно. Розуміє він, що заблукав, і в темряві не вибратися йому звідти. На щастя, вийшов він до потока з холодною, прозорою водою. Добре, що взяв з собою шкіряну торбу з васна — сушеними, потовченими ягодами і здором — сильна їжа, що протримає чоловіка не один день. Попоївши й попивши, загорнувся він у кожух і приліг спиною до дерева, щоб відпочити. Але заснути не міг. Ліс повнився дивними скриками нічних звірів, ухканням сов, стогоном дерев на вітрі. Хлопець мовби чув усі ті звуки вперше.

Раптом пролунав новий, зовсім нечуваний звук. Тужливий, наче голос привида. Це налякало його, щільніше закутався він у кожух і потягся до лука. То була наче й сумна, але прекрасна пісня, сповнена любові, бажання і надії. І він заснув. І сниться йому, що птах на ім’я вагнука, червоноголовий дятел, виспівує чарівну мелодію і промовляє до нього: «Іди за мною і я навчу тебе».

Коли мисливець прокинувся, сонце вже було високо. На гілці дерева, до якого він притулився, сидів червоноголовий дятел. Тоді перелетів на одне дерево, на друге, але не так далеко, і все оглядався на хлопця, мовби промовляючи: «Ходи за мною!»

І знов почулася та чудова пісня, і серце прагло знайти співця. Птах летів на звук, тріпотів поміж листя, його червона маківка зринала, манила за собою. Нарешті птах сів на кедрині й почав довбати гілку, наче виграючи на барабанчику. Знявся раптовий вітер і над самим мисливцем знову полинув той прекрасний звук.

То звучала суха гілка, що її довбав дятел. І сам вітер творив той звук, пронизуючи отвори, продовбані дятлом.

«Кола, друже, — просить мисливець, — дозволь мені взяти цю гілку додому. Ти зробиш собі іншу».

Узяв він ту порожнисту, з дятловими дірками, гілку завбільшки з лікоть. Вертався додому без м’яса, проте аж світився від щастя.

Вдома він спробував добути звук з тої гілки. Дув на неї, махав нею — жодного звуку. Засмутився хлопець, бо так йому хотілося почути той неповторний звук.

Тоді очистився в гарячій парі і зійшов на високий пагорб. Там притулився до скелі і постив без їжі й питва чотири дні і чотири ночі, щоб у видінні об’явилось йому, як змусити гілку звучати. І на четверту ніч явився йому у видінні вагнука — птах з яскраво-червоною маківкою, та й каже: «Дивись уважно», — і, обернувшись на людину, показав мисливцеві, як змусити гілку зазвучати, повторюючи знов і знов: «Ось так, бачиш?»

Коли видіння зникло, розшукав кедр. Відламав гілку, вибрав серцевину, вертячи свердликом з тятиви, як учив дятел у видінні. Далі загострив гілку, наче довгошийого птаха з розтуленим дзьобом. Маківку голови забарвив вашаша — священною червінню. Помолився. Обкурив гілку духом шавлії, кедра і пахущої осоки. Затулив пальцями отвори, як це робив чоловік-птах у видінні, легенько подув у цівку — і тут-таки почулася пісня, прекрасна, наче марево, і линула вона далеко, аж до селища, і там люди не могли наслухатись. Отак, з ласки вітру і птаха, хлопець подарував людям першу флейту.

У селищі жив ітанчан — великий вождь. У нього була донька, вродлива, але дуже пишалася собою. Багато вже сваталося до неї, та все марно. І ось той мисливець надумав, що саме вона йому пара. Для неї склалася особлива пісня, і якось вночі, притулившись до високого дерева, він заграв на своїй сьотанці. Чи ж почує його та дівчина?

Вінчинчала умить зачула. Вона в батьківському тіпі саме куштувала бізонячий язик і ошийок, і їй було добре. І хочеться їй зостатися вдома, біля вогнища, а ноги самі просяться надвір. Вона опирається, а ноги тягнуть її, і що тут вдієш? Голова каже: «Зачекай», а ноги: «Хутко, хутко!» Вона бачила його у місячному сяйві, чула його флейту. Голова промовляла: «Не йди, він бідний», а ноги підганяли: «Іди-йди, бігом!» — і знову ноги випереджали.