Поцілунок Елли Фіцджеральд
- Автор: Лишега Олег
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-084-8
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Піймана жінка з неба стала дружиною того алабамського індіянця і за якийсь час у них з’явилися діти. Батько змайстрував велике каное для всієї сім’ї і менше каное для себе.
«Тату, нам хочеться чогось свіженького», — просять якось діти. — «Вполюй нам оленя».
Батько подався до лісу за оленем, проте повернувся ні з чим.
Тоді мати й каже дітям: «Попросіть батька, нехай піде глибше в ліс і вполює великого вгодованого оленя».
Попросили діти батька і знову вибрався він на лови.
Поки його не було, мати вмостила дітей у більше каное, сіла з ними і проспівала магічну пісню. Стали вони здійматися до неба. Але батько саме вертався бігцем додому, тож в останню мить рукою притяг каное додолу.
Іншим разом, коли батька не було вдома, мати вмостила дітей у більше каное, сама сіла в менше і знову заспівала. Тієї миті батько примчав додому і встиг притягти додолу більше каное з дітьми, але мати, не перестаючи виспівувати, щезла в небі.
Засумував чоловік без жінки, а діти затужили без матері. Зрештою всілися вони у велике каное і заспівали магічної пісні. Каное знялось й полетіло крізь хмари у небо.
Прибувши на небо, підходять вони до одної бабусі, що сиділа біля небесної оселі. Каже батько: «Бабусю, сумно дітям без мами».
«Он вона — співає і витанцьовує увесь час, — відказує старенька. — Заходьте, будь ласка, я почастую вас гарбузяною кашею».
Подала вона кашу і здалося їм, що там нічого їсти. Але щойно впорали маленького гарбузика, як на тому самому місці звідкілясь узявся вже більший. Вони страшенно зголодніли і ніяк не могли наїстися. Коли ж, нарешті, наситились, їжі стало ще більше, ніж перед тим. Стара розламала кукурудзяний качан і дала по шматочку дітям.
Згодом батько повів дітей до інших людей і питає про матір. «Так, вона тут живе, танцює увесь час», — відповідають. Коли це повз них протанцювала мати, так і не впізнавши своєї рідні. За якийсь час вона знову протанцювала повз них, та цього разу діти підкинули по шматочку кукурудзяного качана, щоб привернути її увагу.
«Щось наче земним пахне», — промовила вона і далі собі потанцювала. А як верталась, дотанцювала до того місця, наступила на шматочок качана і зойкнула від болю: «Це ж мої дітки, мабуть, тут».
Кинулась до них, обіймає. Тоді батько посадив її разом з дітьми у своє каное і вони цілою сім’єю повернулися на землю.
От обжилися вони добре. Пішов батько знов на полювання. Мати довго не думала, посадила дітей у чарівне каное і, наспівуючи своєї пісні, забрала їх на небо.
Відтоді батько вже ніколи не бачив своєї сім’ї.
Повернувся він до селища свого алабамського племені і вибрав собі іншу дружину, дівчину-індіянку, яка вже напевно залишиться з ним на землі.
Легенда про флейту
Справді, наші флейти відомі, і їхній звук, і гарний вигляд. Наша флейта, сьотанка, визнає лише одну музику — музику кохання. У давні часи чоловік собі сяде, а може, приляже під деревом у темряві ночі. І виводить свою неповторну звабливу мелодію.
Ми, індіянці, сором’язливі. Навіть якщо юнак уже воїн і викликав ворога на герць — навряд чи насмілиться він заговорити з вродливою вінчинчала — дівчиною, в яку закохався. Та й місця такого не знайдеш у селищі, де можна б усамітнитись. А сімейні оселі завжди переповнені людьми. І не пройдешся на людях, узявшися за руки з дівчиною, бо не за нашим звичаєм. А за селищем, у високих полинах, тебе може розтоптати бізон, або грізлі обчухрає бік, чи прониже томагавк Поні, чи наскочиш на Міла Ганска, Довгих Ножів, а ще гірше — на американську Кавалерію.
Єдине, можна було дочекатися й побачити свою вінчинчала на світанні, коли жінки вирушали до річки чи до потока зі шкіряними відрами по воду. Щойно дівчина, яку ти собі вподобав, ступає на стежку до води, ти вигулькуєш з-за кущів, щоб вона тебе помітила. Тільки так ти й можеш виявити свою прихильність до неї — отак стоїш, посміхаєшся, розглядаєш свої мокасини, або й чухаєш потилицю.
І вінчинчала багато не може, хіба що заллється рум’янцем, усміхнеться, може, кине дикою ріпою в тебе. Якщо їй подобаєшся, то хіба що трохи довше набиратиме воду чи якийсь разок-два зиркне з-за плеча.
Отож флейти вели усю розмову. Уночі, лежачи на бізонячій шкурі у батьківському тіпі, дівчина почує оте тужне воркування сьотанки. І за звуком упізнає свого коханого, що він десь недалеко. А якщо володієш і оленячими чарами, то й вислизне надвір услід за тим звуком і стріне його, і не побачить їх ніхто.