Поцілунок Елли Фіцджеральд
- Автор: Лишега Олег
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-084-8
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.
Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.
Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.
Перші люди і перша кукурудза
Давно, дуже давно, Клос-кур-бе, Великий Вчитель, жив на землі, де не було людей. Одного разу, вдень приходить до нього юнак та й каже йому: «Дядьку». А тоді: «Я народжений з водяної шуми. Вітер гнав хвилі і збив шуму. Сонце нагріло її і з тепла почалося життя, а життя — це я. Дивись, я молодий і бистрий, і прийшов жити з тобою і помагати у всьому».
Коли це опівдні приходить дівчина, стала перед ними обома та й каже: «Мої діти». «Діти мої, я прийшла жити з вами і принесла з собою любов. Я віддаю її вам, і якщо полюбите мене і сповните моє бажання, мене полюбить увесь світ, навіть кожна тварина. Я володію силою і віддам її кожному, хто володітиме мною. І володію спокоєм, бо хоча й молода, але сила моя відчуватиметься по всій землі. Я народжена з прекрасної земної рослини. Роса опала на стебло, сонце пригріло росу, а тепло — це життя, а життя — це я».
Тоді Клос-кур-бе підніс руки до сонця і подякував Великому Духові. Згодом юнак і дівчина побралися, і стала вона першою матір’ю. Клос-кур-бе навчав їхніх дітей і робив багато чого. Поробивши усе, відійшов він жити у Північну землю, аби колись, коли треба, повернутися.
Люди множилися і стало їх багато. І як настав голод, дуже засумувала перша мати. Щодня опівдні покидала вона чоловіка і не було її, доки не видовжувалися тіні. Чоловік дуже любив її і тому засумував. Одного разу подався він услід за нею аж до броду на ріці, і там чекав, доки вона повернеться. От показалася вона, і як почала переходити річку, то заспівала, і доки ноги її були у воді, була радісна. Придивляється чоловік, аж за її правою ногою щось наче тягнеться, наче довге зелене стебло. Вийшла вони з води, нахилилася, одірвала стебло, і знов стала сумна.
Пішов чоловік за нею додому, якраз сідало сонце, і просить він її вийти з оселі, щоб помилуватись заходом сонця. От стали вони удвох, вийшли семеро їхніх діток, притулилися до них, глянули на матір та й кажуть: «Ми зголодніли, а скоро ніч».
Сльози покотилися в неї, коли вона промовляла: «Потерпіть, любі дітки. За сім місяців будете ситі і вже не голодуватимете».
Витер чоловік їй сльози, питає: «Як зарадити нашому горю, щоб ти знову була щаслива?»
«Нічим, — відказує, — нічим не зарадиш».
Пішов тоді чоловік аж у Північну землю спитати поради у Клос-кур-бе. Як сходило сьоме сонце, вернувся він додому та й каже: «Дружинонько, Клос-кур-бе звелів учинити, як ти забажаєш».
Жінка зраділа і каже: «Як уб’єш мене, то нехай двоє чоловіків візьмуть мене за волосся і проволочать тіло по всьому полю. Коли дійдуть до середини, нехай спалять мої кості і йдуть собі геть. А як мине сім місяців, нехай знову приходять на поле і зберуть усе, що там буде. І нехай з’їдять те все. То моє тіло. Частину його збережіть, щоб знов закопати у землю. Кості мої не для їжі, зате можете їх палити. А дим примирить вас і ваших дітей».
На другий день, коли сходило сонце, убив чоловік свою дружину. Як і веліла, двоє чоловіків проволочили її тіло по ріллі, аж поки нічого не лишилося з нього. Посеред поля спалили її кістки.
А як минуло сім місяців, прийшов чоловік на те місце та й бачить, що все довкола вкрилося прегарними високими рослинами. Спробував плід, аж він солодкий. І назвав його скар-му-нал — «кукурудза». А на тому місці, де були закопані жінчині кості, розрослося широке листя, гірке на смак. Він назвав його утар-мур-ва-є — «тютюн».
Зраділи люди, прийшли збирати врожай. Але не знали, як його поділити. Тож послав він по Великого Вчителя Клос-кур-бе, щоб порадив. Прийшов Клос-кур-бе, глянув на щедрий урожай і каже: «Справдилися перші слова, що їх перша мати промовила. А казала вона, що народжена зі стебла прегарної рослини. Ще казала, що сила її розійдеться на увесь світ і всі любитимуть її.