Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
І знову назви міст були лише словами, що викликали в пам’яті знову ж таки самі слова.
На око, ця машинерія побачила світ десь у тридцятих. Певна річ, що в ті часи радіо було розкішшю, тож, припускаю, з’явилося воно у моєї родини не відразу, а в якийсь певний момент, як статус-символ.
Я хотів дізнатися, що ж відбувалося з радіо у тридцятих роках, тож знову набрав номер Джанні.
Спершу Джанні заявив, що я маю платити йому відрядну плату, позаяк використовую його ще й у якості аквалангіста, що пірнає на дно за амфорами і витягує їх на світ Божий. Але потім він заговорив дуже схвильовано:
— Та, радіо... До нашої сім’ї воно дійшло лише наприкінці 1938-го. Приймачі були дорогущі. Батько працював простим робітником. Але не так, як твій батько. Він гарував у невеличкій фірмі, й зарплата в нього була незначна. В той час, як ви щоліта виїздили на вакації, ми лишалися в місті. Коли сутеніло, ми ходили цупити фрукти до міських садів, а морозиво могли дозволити собі лише раз на тиждень. Батько був мовчазним чоловіком. Якось, прийшовши додому, він тихо пообідав, а потім витяг пачку пасти і поклав на стіл. «Як же то, — спитала мама, — не неділя ж?» — «А так, — відрізав, — бо мені схотілось». Ми попоїли пасти, а потім, почухавши потилицю, батько промовив: «Маро, здається, цього місяця у нас на фірмі справи йшли вкрай добре, тож хазяїн нагородив мене тисячею лір». Мою матір неначе ошпарило, вона затулила рота руками, а потім вигукнула: «Ой, Франческо, тепер ми зможемо придбати радіо!» Ось так усе й було. У ті часи популярною була пісенька «Якби мені лишень тисячу лір зарплати». Це пісенька простого робітника, який мріяв про зарплату в тисячу лір, на яку міг би купити багато різного-різного, та ще й молоду й гарну дружиноньку. Отже, тисяча лір вважалась гарним заробітком. Може, це було навіть більше за те, скільки заробляв батько. Хай там як, але ця тисяча була чимось на кшталт неочікуваної тринадцятої зарплати. Так у нашому домі з’явилося радіо. Чекай, здається воно звалося «Фонола». Раз на тиждень по радіо передавали оперний концерт Мартіні і Россі, а іноді — комедію. Ох, Таллінн, Рига, якби й теперішні радіо були такими. А що зараз — самі цифри... Отож узимку, коли єдиною натопленою кімнатою в хаті була кухня, ми перенесли радіо туди. І тихесенько-тихесенько (бо інакше вони б покидали нас до в’язниці) слухали лондонське радіо. Отак ми й сиділи — у пітьмі, заклеївши вікна обгортковим папером і замкнувши двері. А які ж були пісні! Як повернешся і матимеш бажання, приходь, я переспіваю тобі їх всі-всі, разом з фашистськими гімнами. Знаєш, я не люблю вдаватися в ностальгічні спогади, але іноді мені хочеться фашистських гімнів, щоб знову відчути себе там, біля радіо, у напівтемній кімнаті... Як там казали в рекламі? Радіо — голос, що зачаровує.
Я попрохав Джанні зупинитись. Усе так, як ти кажеш, мовив я, але наразі моя табула раса почала забруднюватися твоїми спогадами. А я мушу сам прожити ті вечори. Хоча проживали ми, мабуть, ці вечори по-різному, адже у нього була «Фонола», а у мене — «Телефункен». Хтозна, а може, він налаштовувався на хвилю з Риги, а я — з Таллінна. Цікаво, ми й справді налаштовували приймачі на талліннську хвилю, а потім слухали естонську?
Я зійшов вниз попоїсти і, на злість лікарю Ґратароло., випив. Але лише для того, щоб забутись. Саме так: я випив, аби забутись. Я мусив забути про хвилювання останнього тижня і знову відчути бажання задрімати у полуденних тінях, простягтись на ліжку з «Момпрасемськими тиграми» в руках, які раніше не давали мені заснути далеко за північ, але останніми вечорами перетворилися на чудове снодійне. Тому я й засинав благословенним сном.
Але між тим як набрати ложку для себе і пригостити шматочком Мату, мені спала на думку проста, але надзвичайно геніальна ідея: звісно, радіо передає сучасні передачі, а от грамофон заграє те, що ви йому поставите на старих пластинках. Це ніби замерзлі слова Пантаґрюеля. Отже, щоб відчути себе у минулому і слухати радіо, як півстоліття тому, мені потрібні платівки.
— Платівки? — пробурмотіла Амалія. — Зосередьтеся краще на обіді, а не на платівках, бо все це добро стане вам поперек горла, ви потруїтесь, і вам знадобиться лікар! Платівки, платівки... Вони точно не на горищі! Коли ваші дядько з тіткою все повиносили, я саме їм допомагала. Стривайте, стривайте, вони сказали, що якщо я зноситиму платівки з кабінету на горище, можу випустити їх з рук і розсипати на сходах, отже я їх засунула... засунула... вибачте мені, та, знаєте, у мене вже пам’ять не та, хоч для мого віку це й не дивина, але ж минуло вже більш як півстоліття, і я ж не ходила всі ці п’ятдесят років з думками про платівки. Авжеж! От голова! Звісно, я запхнула їх у скриню, що стоїть у кабінеті старого пана, вашого Діда!
Фруктами я знехтував і відразу ж пішов шукати скриню. Оглядаючи її вперше, я не надав їй великого значення. Так, відчинив, подивився. Там, акуратно складені одна на одну, у захисних конвертах лежали платівки на сімдесят вісім обертів. Амалія поскладала їх безладно, там усе лежало в одній купі. Мені знадобилося півгодини, щоб перенести всі платівки на дідів стіл у кабінеті й розкласти їх у якомусь порядку на поличках бібліотеки. Певно, мій дід був поціновувачем гарної музики: я знайшов платівки Моцарта, Бетховена, оперні арії (навіть Карузо), багато платівок із записами Шопена, а також чималеньку кіпу партитур до тогочасних хітів.
Я поглянув у старий «Радіокур’єр». Джанні мав рацію. Там були надруковані тижневі програмки до оперного репертуару, комедій, кількох симфонічних концертів, радіожурналів, а решта — легка, чи, як сказали б у наш час, мелодійна музика.
Значить, мені слід переслухати ці пісні — це й було музичне оточення, в якому я ріс. Можливо, замкнувшись у кабінеті, дідусь слухав Ваґнера, а решта родини — по радіо різні пісеньки. Я вмить знайшов «Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати» Інноченці та Сопрані. На багатьох футлярах дідусь проставляв дати, хоч незрозуміло, чи то дати появи самої пісні, чи дня, коли придбали пластинку. Але все ж таки я міг приблизно орієнтуватися, коли пісня з’явилася чи зникла з радіоефіру. Ця пісенька датувалася 1938 роком. Джанні теж добре пам’ятав, що вона з’явилася в той же час, коли його батько приніс додому «Фонолу».
Я спробував запустити пластинку. Механізм ще діяв. Гучномовець, звісно, був абиякий, але, може, то на краще, що все кавкатиме, як колись. Ось так, завдяки освітленій панельці радіоприймача, неначе він і досі був справний, до мене долітали звуки літа 1938 року:
Кілька днів тому я питав себе, як уживалися у моєму розділеному навпіл «я» такі різні нахили: як почувався той розгублений хлопчик під шквалом послань про славу нації, коли одночасно з тим мріяв про лондонський туман, де бився Фантомас із Сандоканом, під зливою картечного вогню, випущеного з гармати, де статечним співгромадянам Шерлока Холмса відривало то руки, то ноги. Але тепер мені спало на думку, що у той час мені пропонувався зовсім інший життєвий ідеал — непретензійний бухгалтер, що мріяв лише про тихе життя за містом з дружинонькою ніжною. Та, може, це був скоріше виняток.