Таємниче полум'я цариці Лоани

8. Коли лине голос

Просидівши вісім днів на горищі, я вирішив спуститися в селище і поміряти в аптеці тиск. Сто шістдесят — зависокий. Ґратароло, виписуючи мене з лікарні, взяв з мене міцну обіцянку, що я триматиму свій тиск у межах ста тридцяти. І сто тридцять було, коли я приїхав до Солари. Але аптекар сказав, що, оскільки я зійшов з пагорбів, дійшовши аж сюди до селища, у високому тиску не було нічого дивного. Якби я виміряв його вранці, вставши з ліжка, тиск був би нижчий. Маячня. Я знав, яким буває тиск уранці, але ж я останніми днями був неначе навіжений.

Я зателефонував Ґратароло. Лікар поцікавився, чи я виконував усі його настанови, і я був вимушений зізнатися, що тягав ящики, за обідом випивав щонайменше пляшку винця і висмалював по двадцять «житан» за день, від чого в мене не раз була тахікардія. Лікар лаявся і докоряв: «Ви ж ще не одужали, якщо ваш зиск стрибатиме до небес, нещастя може трапитися знову, і тоді все може скінчитися по-іншому». Я побожився, що буду шануватись. Ґратароло збільшив мені дозу пігулок і виписав Ще купу інших, сечогінних, щоб виходили солі.

Я попрохав Амалію, щоб вона не так сильно солила страви. Але жінка відповіла, що під час війни, щоб дістати кілограм солі, люди зі шкіри пнулися, а іноді навіть за неї правили аж кількох кролів, і коли її немає, як не крути, а нічого не зготуєш.

Тоді я почав виправдовуватись, що то мені лікар заборонив, але жінка не вгамовувалась: лікарі вже собі всі мізки провчили, таких бовдурів ще пошукати треба, гляньте-но на мене, хвалилася, лікаря за все життя й разу в очі не бачила, з ранку до ночі гарую, роблячи тисячу справ, а жодного разу навіть на поперек не скаржилася, не те що декотрі. Та пусте, я виведу її надмірну сіль зі своєю сечею.

Мені навіть довелося тимчасово забути про горище, треба було більше рухатися, відволіктися, розважитись. Я дзенькнув Джанні і, розповівши про прочитане за останні дні, спитав, чи все це йому про щось говорить. Виявилось, у нас були різні літературні смаки — у нього ж бо не було дідуся-колекціонера немодних абищиць, але все ж таки ми мали й багато спільного — почасти через те, що обмінювалися своїми книжками. Півгодини ми перевіряли ґрунтовність знань один одного, перепитуючи всілякі дрібниці, як у телевікторині. «А як звали того грека, прихвосня раджі Асама?» — «Теотокріс». — «А як було прізвище красуні Онораті, яку Чорний Корсар не смів кохати, бо дівчина була дочкою його ворога?» — «Ван Ґульд». — «А з ким взяла шлюб Далма, дочка Тремаль-Наїка?» — «Із сером Морлендом, сином Сайод-хана».

Я спробував попитати Джанні про Чуффеттіно, але ця спроба виявилася марною. Друг мій читав здебільшого комікси, і осьдечки він від душі реваншувався, засипавши мене купою різних назв. Певно, я теж читав комікси, бо деякі з назв видавалися мені знайомими: «Повітряна банда», «Блискавка проти Флаттавіона», «Міккі-Маус і чорнильна пляма», але найгарячіше я згадував Чіно і Франко. Однак на горищі від них і сліду не було. Може, дід був прихильником Фантомаса і Рокамболя, а комікси вважав шкідливим для дітей непотребом? Але ж хіба Рокамболь не те саме?

Отже, я ріс без коміксів? Спонукати мене до тривалого байдикування і присилуваного відпочинку вже не було жодного сенсу. Мене знову охопила пошукова лихоманка.