Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі
- Автор: Левитт Стивен Дэвид, Дабнер Стивен Дж
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-44-
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі». Краткое содержание книги:
Що небезпечніше: вогнепальна зброя чи басейн? Що спільного між Ку-клукс-кланом і ріелторами? Що робить батьків ідеальними? Відповіді на ці та інші несподівані запитання дають у своїй книжці «Фрікономіка» американський економіст Стівен Левітт і журналіст Стівен Дабнер. Проте це не просто захопливі й оригінальні пояснення. Це серйозний економічний аналіз із масштабними статистичними даними, які автори збирали протягом багатьох років. «Фрікономіка» дає змогу поглянути на звичні речі під іншим кутом зору, а також зрозуміти, що ми часто плутаємо причину й наслідок і стаємо на ті позиції, які є для нас зручними, а не об’єктивними.
Тим часом у 1990-х роках поліція інших великих міст мусила провадити інакшу інформаційну політику. Несподівана й брутальна поява курильного кокаїну (креку) змусила відділи поліції по всій країні квапливо шукати додаткові ресурси. Правоохоронці відразу ж заявили, що ця боротьба буде нерівною: наркодилери мали у своєму розпорядженні найновіші зразки зброї та бездонні запаси готівки. Оцей наголос на готівці виявився вдалим переможним ходом, бо ніщо так не обурює й не дратує законослухняних громадян, як імідж мільйонера-наркоділка. Засоби масової інформації швидко підхопили цю версію і почали змальовувати торгівлю креком як найприбутковіший бізнес в Америці.
Проте якщо провести трохи часу поблизу багатоквартирних комплексів, де креком торгують найчастіше, то можна помітити дещо дивне: попри свої величезні прибутки, більшість дилерів не лише не переїхали звідти до особняків, а й досі мешкають зі своїми мамцями. Отже, є привід почухати потилицю й спитати: «А чому ж це так?».
Відповідь на це питання криється у важливій інформації, а для того, щоб віднайти її, треба віднайти людину, яка розуміє, що до чого, — це, однак, зробити значно важче, аніж сказати. Наркодилери рідко вивчають економіку, а економісти рідко тусуються з наркодилерами. Тому відповідь на це запитання починається зі знаходження кого-небудь, хто справді крутився б серед торговців наркотиками і примудрився піти від них неушкодженим, прихопивши із собою таємниці їхнього ремесла.
Судхір Венкатеш (у дитинстві друзі називали його «Сід», але з тих часів він давно став Судхіром) народився в Індії, виховувався в передмістях Нью-Йорка та в південній Каліфорнії і закінчив Каліфорнійський університет у Сан-Дієго, отримавши диплом математика. У 1989 році він вступив на докторську програму із соціології Чиказького університету49. Судхір зацікавився дослідженням того, як молодь формує свою ідентичність, і тому провів три місяці, роз’їжджаючи країною з рок-гуртом «The Grateful Dead». Проте його не цікавила важка й виснажлива практична робота, яка і є основою соціології.
Однак його куратор, відомий дослідник бідності Вільям Джуліус Вілсон, хутко відправив Венкатеша на практику. І дав йому таке завдання: відвідати найбідніший негритянський квартал Чикаго, узявши із собою планшет та анкету з сімдесятьма запитаннями, що передбачали різні варіанти відповідей. Першим запитанням цієї анкети було таке:
Як ви почуваєтеся, будучи чорним і бідним?
а. Дуже погано.
б. Погано.
в. Ні погано, ні добре.
г. Радше добре.
ґ. Дуже добре.
Одного дня Венкатеш пройшов аж двадцять кварталів від університету до багатоквартирного комплексу на березі озера Мічиган, аби здійснити своє опитування. Той комплекс складався з трьох шістнадцятиповерхових будівель з сіро-жовтої цегли. Невдовзі Венкатеш дізнався, що відомості про імена та адреси, які він отримав напередодні, виявилися страшенно застарілими. Будинки були визнані непридатними для проживання, і мешканці фактично полишили їх. Утім на нижніх поверхах жили кілька сімей, які незаконно споживали воду й електроенергію, але ліфти в цих спорудах не працювали. Не було й освітлення на сходових майданчиках. Був початок зими, уже вечоріло, і надворі було майже темно.
Венкатеш, чоловік розсудливий, вродливий і стрункий, відчайдушністю не вирізнявся, але все ж таки добрався до шостого поверху, аби знайти охочих відповісти на запитання зі своєї анкети. Раптом на сходовому майданчику він сполохав групу підлітків, які грали в кості. Вони виявилися бандою з «молодшої групи» торговців креком, чия «штаб-квартира» розташовувалася в цій споруді, і вони явно не горілим бажанням бачити його.
— Я — студент Чиказького університету! — випалив Венкатеш, дотримуючись процедури опитування, — і я здійснюю…
— Та пішов ти до дупи, нігер! Що ти робиш у нашому під’їзді?
У Чикаго тривала перманентна війна між різними гангстерськими угрупованнями. Останнім часом сталося кілька актів насильства, а стрілянина чулася мало не щодня. Тому члени цієї банди, яка була підрозділом «Нації чорних гангстерів-апостолів», явно були на нервах. Вони не знали, як поставитися до Венкатеша. Він аж ніяк не був схожий на члена банди конкурентів. Але, можливо, він — якийсь шпигун? Ні, незнайомець не був копом, це однозначно. Не був він також ані білим, ані чорним… І начебто нічим їм не загрожував (єдиною його зброєю був планшет), але й цілковито безневинним цей студент також не здавався. Завдяки тримісячним мандрам з гуртом «The Grateful Dead» Венкатеш, як він схарактеризував себе згодом, «був схожий на справжнього фріка з волоссям аж до дупи».