Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Але подібні думки приходили до мене все рідше і рідше. Я постійно відчувала присутність мого янгола-охоронця, який, здавалося, посміхався мені й шепотів: «Ти молодець. Усе зробила правильно. Все буде добре». Це додавало мені сил. Я продовжувала ходити на уроки англійської і мріяти про краще.
Чоловік мій теж зовсім не давав приводу хвилюватися. Він телефонував і писав. Був дбайливим і тримав мене в курсі всіх просувань зі збору необхідних документів. Один із його дзвінків був особливим.
— Здрастуй, Поліно!
— О! Майку! Привіт!
— Я зібрав усі необхідні документи, — пролунало в слухавці, — і доправлю їх тобі спеціальним кур’єром. Сам я повинен буду виїхати у відрядження на три дні, тому писати тобі не зможу. Ти маєш зустріти кур’єра в аеропорту Бориспіль у Києві, в п’ятницю о другій годині дня.
— А це буде чоловік чи жінка? — захвилювалася я.
— Я не знаю, тому ти повинна написати табличку зі своїм ім’ям англійською та російською мовами, щоб ця людина могла легко знайти тебе в аеропорту.
— Добре, я все зроблю, — відповіла я, і серце моє сповнилося радості. Він кохає мене! Він поспішає забрати мене до себе!
Несподівано згадала, як під час вечері на честь заручин, коли я висловила деякі сумніви з приводу його любові до мене, Майк сказав:
— Якщо подивитися на глобус, то твоє місто і моє, в якому я живу, знаходяться на протилежних точках Землі. А це означає, що, прилітаючи до тебе і повертаючись додому, я роблю навколо Землі повне коло.
— Ну, в принципі, так, — відповіла я, дивуючись, що він з’ясував навіть такий момент. Це ж треба!
— Ну так от. Чи багато ти знаєш жінок, заради яких чоловік, щоб побачити кохану, облетів би Землю тричі?
Подумавши над цим аргументом, я зізналася собі, що особисто я не знаю жодної такої жінки. Ні, тепер, звісно, є одна…
У п’ятницю о другій дня я стояла як тичка у бориспільському аеропорту. В руках у мене був плакат, склеєний з двох альбомних аркушів. Один альбомний аркуш мені здався надто маленьким і тому ненадійним. На цьому чималого розміру плакаті великими друкованими літерами красувалося: «Polina Smith» та «Поліна Сміт». Тримала я цей транспарант із гордістю, високо над головою. Мене анітрохи не бентежило, що ні в кого не було таких плакатів. В основному, люди тримали листочки, вирвані з шкільного зошита чи блокнота-щоденника, на яких скромно ручкою або простим олівцем було написано ім’я людини, яку зустрічали. Люд, проходячи туди-сюди, звертав на мене навіть забагато уваги. Точніше, на мою «табличку». Вони підходили ближче, дивилися спочатку на ім’я, потім на мене, якось безглуздо посміхалися і відходили. Іноді я бачила, як вони показували на мене своїм знайомим, багатозначно крутячи пальцем біля скроні. Я і на ці маніпуляції уваги не звертала. Головне — не пропустити кур’єра.
І тут я побачила його! Він проходив через турнікет. Виглядав утомленим, але щасливим. Посміхався, і в очах у нього грали бісики!
— Майк?!
Мої руки, що тримали «транспарант», опустилися, і моя «творчість» впала на підлогу.
— Дівчино, це не ви зустрічаєте спеціального кур’єра з документами? — виголосив він.
— Я! Я! — руки самі огорнули його шию, і моє тіло, що здригалося від плачу-сміху, повисло на нім. З очей лилися сльози щастя.
«Отакої! — подумала я. — Оце так сюрприз! Але який же він…»
Коли наші емоції трохи вгамувалися, до нас підійшов таксист — їх там було чимало, як і в будь-якому аеропорту. Запропонував свої послуги, від яких ми відмовилися. Але він не поспішав іти.
— Вибачте, будь ласка, мою цікавість, — промовив він. — Скажіть, а кого це ви зустрічали?
— Чоловіка! — відповіла я весело.
— Вам потрібен був цей плакат, щоб упізнати чоловіка? — неабияк здивувався він і пішов розповісти про це своїм друзям-таксистам. Через кілька хвилин звідти долинув дружний регіт, неначе сміялася добра половина аеропорту Бориспіль. «Через годину, напевно, весь Київ сміятиметься, — подумала я. — Ну то й що, нехай люди повеселяться».
Червневе тепло проникало до кімнати й заповзало в усі можливі щілини… Після пишного весняного цвітіння настало тепле, можливо, навіть спекотне літо. «Сорок п’ять, сорок п’ять — баба ягідка оп’ять», — крутилося в голові. «От прилипла!» — злилася я. Терпіти не можу цю пісню. Взагалі-то мені подобаються пісні співачки Валентини Толкунової. Такі ліричні, по-жіночому душевні. Просто терпіти не можу слово «баба». Але якщо прибрати це неоковирне слово, то все інше цілком заслуговувало на увагу.