Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Але викликаний уявою овруцький ліс!
Ось уже він розмотує давній спогад. Спогад? Ах, і знов він? Я схоплююсь, починаю швидко бігати вперед-назад, хочу затамувати його – не помагає.
– Він ще не злиняв, пелюстки його не обсипалися, – щось внутрішнє несподіване мені шепнуло, – ти його занотуй на папері, напиши про нього хоч коротко, схематично, тепер усі «бувші» пишуть мемуари, хай буде зайвий мемуар, може, й він стане за тему для майбутніх великих повістярів революції.
Так, рішуче так! Хоч уже з півночі звернуло, я сьогодні, не лягаючи спати, зараз же йду до хати й сідаю за свої мемуари.
«Ха-ха-ха-ха! В двадцять п’ять років пише мемуари сторож на верстві п./з. залізниці Іван Бабій!»
І
Коли сонце більшає й хилиться-хилиться на полудневий обрій, тоді на нього можна дивитися просто, тоді з заходу починають віяти пречистянські вітри.
Вітри летять по залізничних рейках, по телеграфних і телефонних дротах, обабіч вихитують молоденькими ялинками, летять на станцію, де їх затримують високі, струнко-густі тополі. Між ними починається боротьба: шугають вітри попід пахви тополів, розвівають їхніми верхів’ями, гнуть їх долу – зі скрипом, свистом, фугами, прориваються й летять далі на поля, просто на мою матір Бабіїху.
– От з ніг зіб’є, – випростуючи спину, зауважує мати, – не дасть докопати картоплі, дощу нажене.
Після Пречистої поля довгі, широкі – кінця їм і краю немає. Тоскні.
А ще тоскніше моїй матері одній копати картоплю: ця робота любить гурт. Вона чекає на поміч, на мене, на свого єдиного Івася, що має от-от надійти зі школи.
– Може, хоч у мішки поможе зібрати з куп. Ох-ох-ох! І так бідне натомиться – до школи чотири верстви та й назад стільки, не обідає ніколи, та висидиться там – аж позеленіло.
І дивиться на захід, на станцію, звідкіль має прийти Івась.
А вітер гасає по полях, по столочених стернях: його воля починається з Пречистої, коли тільки летові його заважають приплюснуті копи гречки бідних господарів, коли заважають йому тільки копальниці на картоплях.
Він тоді меткий, як заєць і не люблять його копальниці – спинами обертаються до нього. Зате він любить їх, та як підстрибне, та рване за спідницю, – навіжений, одчепись, – а потім підхопить пісню, то вже понесе й понесе, аж поки вона не впаде десь на рові.
Моя мати сама не співає пісень.
Моя мати, як вирівнює спину, то оглядає свою ниву й порівнює з нею своє життя.
Нива довга й вузька.
І на житті так, як на довгій та вузькій ниві – не родить.
Чоловіка, цебто мого батька, позбулась вона в японську війну…
Єдина надія – Івась, а може, виб’ється в люди й не буде знати цієї довгої та вузької ниви.
Іцько Ратнер, промисловець лісом, що живе на станції – людина розумна – про це всі кажуть і це є справді – так думає моя мати.
Іцько Ратнер – посилає двоє своїх дітей до школи: Клару й Абрама, вони зі мною навіть у одній класі.
Іцько Ратнер каже, що з Івана, цебто з мене, можуть вийти люди, якщо буду шануватися й не розледащію.
II
Минають осені, минають весни, рік за роком минають роки.
Поставлю крапку й тихенько, щоб не розбудити старої матери, відчиню вікно.
– Спи спокійно, моя ненько, хай тобі сняться рожеві сни! Спи під мелодійну колисаночку жаб з озера й соловейкове соло. Я сьогодні не буду спати. Я зіпруся на підвіконня й згадаю вісімнадцяту весну мого життя.
Пам’ятаєш ту весну, коли в почорнілі сніги, в березневу каламуть містечкову було кинуто слово – воля. Хвиля колом од нього пішла, така легітна хвилька, що школярі й урядовці збігалися дивитися на неї, радіти, радіти, хоч нічого й не розуміли. Я й Клара, кінчаючи вище-початкову школу, теж раділи, раділи радістю Клариної матери (батько був тоді на лісових розробках), яка нам сказала: «Ах, Родзянко, какая ето умная голова».
І ми з Кларою були раді, що Родзянко «умная голова», і виносили радість свою на залізничну путь, на поля, на шумні води, на ясні зорі.
А березнева каламуть тимчасом ізляглася – перетворилася на квітневу синь. А дерева набрякали бруньками і здавалось – от-от розвинуться буйним квітом.
Коли б уже швидше, коли б швидше!
І ми ж потім вітали прихід весни співами «Варшав’янки» й на вигуки начальника пошти: «Да здравствует Шевченко!» – виголошували таке дуже «ура-а», що в древніх хатах єврейських стіни обсипалися й калейдоскопічні вікна бряжчали.