Невідоме Розстріляне Відродження

– Ех, ви, соні!

Од цих слів мене охопив такий сором, що я механічно схопився за те місце, де в мене мав висіти мавзер.

Поминули за паролем одну заставу, другу, нарешті привели нас до якоїсь хати. Надворі навколо хати поприв’язувані коні (в такі моменти запам’ятовується все), з хати б’є дуже світло.

Вводять. У хаті дві кімнати (багатий поліщук живе – промайнула в голові думка). Входимо зразу в другу кімнату: якийсь молоденький більшовик зашиває шинелю; другий – схилився на стіл, спить; троє про щось раду радять, по мапі пучками водять.

– Привели двох, – виголосили наші вартові.

Усі схопилися, молоденький покинув шити й підвів голову. Я отетерів. Переді мною (той молоденький) в червоноармійському вбранні – Клара.

– Еге, в нас сьогодні почесні гості, – зауважив один із тих, що розмовляли (видно, начальство, подумав я). – Це ще краще. Добродій сотенний чи чотовий, чи як його ще там, багато цікавого нам, напевне, скаже. Чи не так?

Я мовчав. Мовчав і козак.

– Ну, то що ж, таки справді скажете щось, чи ні, – звернувся він удруге до мене.

– Нічого ми не скажемо, можете й зараз розстрілювати, – відповів я.

– Ну, такої, так зразу й розстрілювати, ще ніч велика, встигнемо. І крім того, ви за добродія козака не можете говорити, він сам за себе скаже, ви от чи за себе щось скажете.

– Нічого я не скажу.

– Тоді що ж, поки що ви вільні. Громич, – звернувся він до одного червоноармійця, – зачини добродія в комору й постав варту. А козак хай ще зостанеться.

За цим мене вкинули в якусь вогку комору.

Мене так збила з пантелику зустріч із Кларою, що, може, я там просидів годину, може дві, – не пам’ятаю. Козака до мене не приводили, значить, напевне, все розкаже, думав я; коли нарешті за дверима почув знайомий голос Кларин, яка казала вартовому, що поведе мене «в штаб Духоніна».

Вартовий сміявся.

Нарешті відчинилися двері, й вона сказала до мене:

– Виходь!

Я вийшов із комори, випростався й запитав:

– Куди?

– Надвір, – відповіла вона, направивши просто на мене револьвера.

– А ти можеш поки поспати, – звернулась вона до червоноармійця, що вартував мене. – Я й сама з ним справлюся.

Уже почало світати, видно було стежечку за огороди, якою ми йшли. Йшли ми довго мовчки, аж поки не ввійшли в ліс до якогось провалля.

– Отут стій, – звернулася вона до мене. Я став, думав, що буде далі.

– Ну, що ж, не сподівався такої зустрічі, ворогами здибалися?

– Я вас більше не знаю, – відповів я, дивлячись у бік. – Взагалі, нащо цю комедію грати? Адже для вас, напевне, не першинка відправляти «в штаб Духоніна», коли так можете спокійно про це говорити. Можете стріляти, от я й коміра розщібну, потилицю наставлю, щоб легше було.

– Хоч, може, мені й не першинка стріляти, але цим ти мене, Іване, не вразиш. Мене вже вражено добре, як твої приятелі стріляли моїх батьків і брата, і я одна ледве переховалась у твоєї матери. Ти, мабуть, про це не чув? – Вона дуже швидко говорила, не давала мені відповісти, хоч як я намагався, бо справді, останнє було для мене новиною. – А більше я тобі нічого не скажу. Стріляти ж тебе я не виводила, а вивела, щоб тебе не розстріляли, бо через півгодини тебе справді розстріляли б. Йди от цим проваллям, там перейдеш через кладку й понад струмком вийдеш на дорогу. А там – куди хочеш. Тільки не раджу тобі вертатися до твоїх «наливайківців». Вони розбили ґуральню, і всі козаки й старшини так напилися, що, мабуть, не знають і не відають, що вони вже в наших руках (в голові в мене блискавкою – два вартових козаки, чи не там?).