Після війни. Історія Європи від 1945 року

Економічний занепад сам по собі слугував постійним спростуванням твердження комунізму про те, що він кращий за капіталізм. І якщо це не стало поштовхом до опозиції, то точно було причиною невдоволення. Для більшості людей, які жили за комунізму в часи Брежнєва, від кінця 1960-х до початку 1980-х, життя вже не визначали терор та репресії. Але воно було сірим і безрадісним. Доросле населення народжувало дедалі менше дітей, більше пиячило (щорічне споживання алкогольних напоїв на душу населення в Радянському Союзі в ті роки зросло в чотири рази) та рано помирало. Громадська архітектура в комуністичних суспільствах була не тільки естетично відразлива, але й неякісна та незручна — точне відображення самої задрипаної авторитарної системи. Якось у розмові з автором цих рядків водій будапештського таксі, махнувши рукою в бік скупчених рядів сірих похмурих багатоповерхівок, що спотворювали далекі околиці міста, зауважив: «Ми в них живемо. Типова комуністична будівля: влітку — спека, взимку — лютий холод».

Квартири, як і все в Радянському блоці, коштували дешево (вартість оренди в середньому становила 4% бюджету типового домогосподарства в СРСР), тому що економіку регулювала не ціна, а дефіцит. Влада мала з цього певну перевагу: вона могла на власний розсуд розпоряджатися дефіцитними благами і так підтримувати лояльність до себе. Але водночас це був серйозний ризик, і більшість комуністичних лідерів це усвідомлювала. Відколи наприкінці шістдесятих стало очевидно, що обіцянка майбутнього «соціалізму» більше не спрацьовує, щоб прив’язати громадян до режиму, комуністична верхівка вирішила ставитися до своїх підданих як до споживачів і замінити (соціалістичну) утопію майбутнього на матеріальний достаток сьогодення.

Такий вибір був зроблений цілком свідомо. Василь Біляк, безкомпромісний чеський політик, який відіграв ключову роль у сприянні вторгненню совєтів у його країну в 1968 році, у промові до Ідеологічної комісії його партії в жовтні 1970 року зауважив таке: «[У 1948 році] у вітринах магазинів висіли плакати, на яких було зображено, який вигляд матиме соціалізм, і люди це сприймали. Тоді був інший історичний час й інші відчуття. Сьогодні ми не можемо повісити плакати із зображенням майбутнього соціалізму, але сьогодні вітрини магазинів мають бути повні товарів, щоб ми могли показати, що рухаємося до соціалізму і що він тут є»[448].

Іншими словами, план полягав у тому, щоб заохочувати споживацтво як мірило успіху соціалізму. Це було не те саме, що й відомі «кухонні дебати» Хрущова з Ніксоном у 1959 році, коли він запевнив американського віцепрезидента, що комунізм у найближчому майбутньому пережене капіталізм. Біляк, як і Кадар в Угорщині, таких ілюзій не мав. Його задовольняло те, що комунізм був блідою подобою капіталізму, якщо тільки споживачів задовольняли пропозиції на ринку. Керівник НДР Еріх Гонекер, який у 1971 році замінив на чолі партії Вальтера Ульбріхта, за яким точно ніхто не шкодував, аналогічним чином спробував створити для громадян Східної Німеччини скромну версію «дива», яке відбулося в Західній Німеччині в 1950-х роках.