Після війни. Історія Європи від 1945 року

Велика частка відповідальності за це лежала на внутрішніх вадах централізованого планування. До кінця 1970-х Держплан, центральний радянський орган з економічного планування, мав 40 департаментів для різних галузей економіки та 27 окремих міністерств економіки. Сумнозвісна радянська одержимість кількісними показниками була майже пародією на саму себе: Тімоті Ґартон Еш наводить приклад «Плану народного господарства для району Пренцлауер-Берг» (у Східному Берліні), який проголошував, що «бібліотечні каталоги мають збільшитися від 350 до 450 тисяч. Кількість позик має зрости на 108,2%»[446].

Через систему фіксованих цін було неможливо встановити справжню вартість, задовольнити потреби чи зреагувати на брак ресурсів. Управлінці будь-якого рівня боялися ризикувати й запроваджувати новації, щоб у короткостроковій перспективі ті не зменшили сукупного обсягу виробництва. У будь-якому разі вони не мали для цього стимулу: завдяки відомій політиці Брежнєва щодо «стабільності кадрів» (з 1971 року цей вислів став крилатим) вони міцно трималися на своїх посадах, хай якими нездарами були. Тим часом, щоб переконатися, що вони можуть виконати встановлені згори цілі, бригадири й директори зі шкіри геть пнулися, щоб приховати від влади запаси матеріалів і трудовий ресурс. Таким чином, марнотратство та дефіцит утворювали порочне коло.

Очікуваним наслідком такої системи стало те, що вона сприяла не лише застою й неефективності, а й постійному циклу корупції. Один із парадоксів соціалістичної системи полягає в тому, що відсутність майна зазвичай створює більше, а не менше корупції. Владу, посади та привілеї неможливо купити — вони залежать від взаємного зв’язку між патронажем і клієнтелізмом. Законні права підміняються низькопоклонством, яке радо винагороджується стабільною роботою або кар’єрним зростанням. Для того щоб отримати навіть щось незначне й законне — лікування, предмети матеріальної необхідності, можливість навчатися, — люди мусили обходити закон у безліч дрібних, але корумпованих способів.

Це значною мірою пояснює помітне зростання цинізму в ті роки. Один красномовний приклад: тракторні заводи та виробники вантажівок не дбали про те, щоб виготовити достатньо запчастин, бо так їм було простіше виконати «норму» з виробництва великих машин — от тільки коли ці великі машини ламалися, запчастин не можна було знайти. Офіційні дані наводили лише кількість машин різного призначення, виготовлених у тому чи іншому секторі; там не зазначалося, скільки з них ще справні. Працівники, певна річ, знали більше.