Невідоме Розстріляне Відродження

Я пройшовсь по кімнаті, наспівуючи «Інтернаціонал». Потім поклав дві порції тютюну, закурив, і через те, що було пізно, погасив електрику.

Глухо стукав вітер віконницями. По шибках розмазувались краплини дощу. Моя цигарка догоріла. Кинув на підлогу бичка, перевернувся на другий бік, сонно стуливши очи.

От.

Не можу точно сказати, скільки часу я так лежав, але схопився од якогось таємничого шепотіння. Механічно підняв очи, і на своє здивовання – помітив темний силует жінки, яка сиділа біля мене на стільці, схиливши на груди голову.

Я не жахнувся, але тіло було налите оливом. Пильно вдивлявся в невідому постать, і що далі (помічав), то все ясніш вимальовувалося на темному тлі ночі бліде лице дівчини.

Не знаю чому, але твердо й ясно запитав з ноткою крайнього незадоволення в голосі.

– В чім справа?

Дівчина гойднулася, упала на мене руками і з болем заплакала:

– Що я тобі зробила? Нащо гониш?

Я чув, як шелестів годинник на столі, як тремтіли руки невідомої дівчини у мене на грудях, і мене взяв жаль. Уже спокійно встав, підняв її скорбне лице, пильно вдивляючись в очи. Але, що зі мною? Коло мене сиділа Ліда!

– Ліда? – радісно вирвалось з моїх уст.

Та біля мене сиділа все та чужа, бліда дівчина. Я тихо, м’яко спитав:

– В чім справа?

Її лице засвітилося радісно, губи заворушилися і полилися, полилися теплі, тихі слова.

Я узнав тайну… вона, молода дівчина, що її забили денікінці в оцих стінах… була разом з червоними… лице корчилось мукою, і великі сльози капали за груди.

Я дізнався, що її коханця забили чеченці, родину вирізано, а її… вона розстібнула комірчик, і я з жахом побачив на шиї дві глибокі криваві рани.

Вона шепотіла: «…звали – Аня… було тяжко вмирати… і тоді стояло весняне сонце…». Лице її світліло і врешті зовсім розплилося в сірому густому ранку, що вдерся в кімнату через, великі готичні вікна.

Я стояв біля столу, а електрика жовто гойдалась над столом – непогашена. На підлозі круг мене валялися недопалені цигарки. Так пройшла, коли можна так мовити, ніч.

Ясно, що день був переповнений спогадами й почувалось, що буде ніч знову з привидами й непорозуміннями. Чомусь нетерпляче чекав ночі.

Так, загіпнотизована очами гадюки, ласка непереможно стремить у одчинену пащу з отруєними зубами.

Відчував, що я хворий. Лікар приписав морфію, і от зараз коло мене лежить маленька коробочка сонного порошку.

Упала ніч. Але це була й остання переплетена чудернацькими витівками природи.

Я засинав м’яко. Морфій наливав жили солодкою, густою втомою. Вії важко падали на очи. В кімнаті стояла мертва тиша.

Я, ніби покалічений на операційному столику, жартома рахував до ста. Раз…

– сонно-м’яко – два… – рахував довго, аж коли по кімнаті розплилися гострі, весняні пахощі конвалій. Вони сповнювали мої ніздрі, бальзамували і споювали почуття молодими бруньками.