Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Отож Рудольф Баро, якого після років переслідувань у 1979 році депортували на Захід, був найбільш відомим завдяки своєму есею «Альтернатива», що містив неприховано марксистський аналіз «справжнього втіленого соціалізму». Роберт Гавеман, старий комуніст, якого в ті роки віддали під суд і постановили виплатити штраф за те, що він заступився за фольклорного співака Вольфа Бірманна (якого вислали на Захід у 1976 році), нападав на керівну партію не через порушення прав, а через те, що вона зрадила власні ідеали й заохочувала масове споживання та приватну власність споживчих товарів. Вольфґанґ Гаріх, провідна постать у філософських колах НДР і давній критик «бюрократичних» відхилень режиму, так само палко виступав проти «ілюзій культури споживання», вважаючи обов’язком керівної партії розвінчати їх в очах населення.
Та опозиція до комунізму загалом, що існувала в НДР, як і в Польщі, була схильна гуртуватися навколо церков: у Німеччині це була Bund der Evangelischen Kirchen — Федерація протестантських церков. У цьому середовищі мову прав і свобод було вписано в християнську риторику і (знову ж таки, як і в Польщі) посилено завдяки зв’язку з єдиним досоціалістичним суспільним інститутом, який зберігся і продовжував існувати. Крім того, вплив церков пояснює пріоритетність питання «миру» в східнонімецьких дисидентських колах.
В інших країнах Східної Європи до західних «пацифістів» та активістів, що виступали за ядерне роззброєння, ставилися з великою недовірою. Їх у найкращому разі вважали наївними дурниками, а радше навіть бездумними інструментами радянської маніпуляції[443]. Вацлав Гавел, зокрема, вважав зростання західноєвропейського антивоєнного руху на початку 1980-х років ідеальним інструментом для того, щоб заплутувати, відвертати увагу та знешкоджувати західну інтелігенцію: «мир», наголошував він, — це не варіант для країн, де держава перебуває в стані постійної війни проти суспільства. За чинних умов мир і роззброєння зробили б Західну Європу вільною та незалежною, тоді як Східна Європа залишилася б під контролем Радянського Союзу. Відокремлювати питання «миру» від вимог прав і свобод було помилкою. Або, як говорив Адам Міхнік, «умовою для зменшення загрози війни є повне дотримання прав людини».
Однак у Східній Німеччині мирний рух мав глибоку підтримку серед населення. Поза всяким сумнівом, частково це було через зв’язки із Західною Німеччиною. Але не тільки. НДР — випадкова держава без власної історії та ідентичності — могла з певною часткою переконливості називати мир, або принаймні «мирне співіснування», свою справжньою raison d’être. Однак водночас вона була найбільш мілітаризованою та мілітаристською з усіх соціалістичних держав: з 1977 року «оборонні студії» стали частиною програм східнонімецьких шкіл, а державний Молодіжний рух — таким воєнізованим, що навіть за радянськими стандартами це було незвично. Напруга, яку спричиняла ця кричуща невідповідність, знайшла вихід в опозиційному русі, який черпав значну частину підтримки від того, що зосереджувався на питаннях миру й роззброєння.
У 1962 році влада Східної Німеччини запровадила обов’язкову військову службу на термін 18 місяців для всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Але через два роки вона ввела пункт, який дозволяв від неї відхилитися: ті, хто з моральних переконань бажав бути звільнений від військової служби, міг вступити в Bausoldaten, альтернативний трудовий підрозділ. Хоча членство в ньому й могло пізніше вилізти боком, власне наявність такої можливості означала, що НДР визнавав легітимність відмови від військової служби з моральних переконань. Станом на 1980 рік тисячі східнонімецьких чоловіків, які пройшли крізь Bausoldaten, становили значний потенційний корпус для активістів, що виступали за мир.
Тому, коли лютеранські пастори в 1980 році почали пропонувати підтримку й захист першим активістам — членам руху за мир, вони могли робити це значною мірою не наражаючись на критику з боку держави. Тоді зародковий мирний рух перейшов із церков до університетів, неминуче зумовлюючи не лише заклики до роззброєння, але й вимогу щодо права безперешкодно висловлювати ці заклики. У такий непрямий спосіб незгідні східні німці із запізненням знайшли можливість тримати зв’язок (та наздоганяти) опозиційні рухи в інших країнах блоку.
Румунам пощастило менше. Письменник Паул Ґома та семеро інших румунських інтелектуалів відреагували на появу «Хартії–77» сміливим листом підтримки, після чого їх усіх одразу ж було репресовано. За винятком цього листа в Румунії й далі було так тихо, як і впродовж трьох попередніх десятиліть. Ґома був змушений виїхати — заміни на його місце не знайшлося. Відповідальність за це частково лежала на Заході: навіть якби з’явилася румунська «Хартія–77» або місцева версія польської «Солідарності» (див. розділ 19), навряд чи вони отримали б велику підтримку від Заходу. Жоден президент США ніколи не вимагав від диктатора Ніколае Чаушеску «дозволити Румунії бути Румунією».
443
І недарма. Як ми вже знаємо, тогочасні британські й німецькі рухи за мир усуціль кишіли радянськими та східнонімецькими розвідниками.