Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Навіть Радянський Союз дозволяв деяким інтелектуалам — найвидатнішим ученим, які завжди були привілейованою категорією, — суворо обмежену свободу дій. Біолога Жореса Медведєва, який у 1960-х розкритикував Лисенка (ще до цього його критика поширювалась у самвидаві), спочатку цькували, а потім позбавили громадянства. У 1973 році він переїхав на постійне проживання до Великої Британії. Але Андрій Сахаров, найвідоміший ядерний фізик країни, який тривалий час критикував режим, залишався на волі — до того, як він публічно зайняв критичну позицію щодо вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році. Тоді його присутність стала нестерпною. Не зважати на Сахарова було незручно (у 1975 році він отримав Нобелівську премію миру), але й вислати його не було змоги — він був надто важливий. Замість цього його та його дружину Олену Боннер змусили виїхати у (внутрішнє) заслання в закрите місто Горький.
Але Сахаров завжди твердив, що вимагає від Радянського Союзу взяти відповідальність за його помилки та переслідування незгодних, проте не прагнув його розвалу: з такою позицією він опинявся десь між старшим поколінням комуністів-реформаторів і новими центральноєвропейськими дисидентами. З іншими, не такими відомими, які відкрито виступали проти радянської влади, обходилися набагато жорстокіше. Поетеса Наталя Горбаневська провела три роки в психіатричній лікарні в’язничного типу, де разом із сотнями інших їй поставили діагноз «уповільнена шизофренія». Володимир Буковський, найвідоміший із молодших дисидентів, дванадцять років просидів у радянських тюрмах, трудових таборах та психлікарнях, перш ніж завдяки обуренню міжнародної спільноти щодо поводження з ним його в 1976 році обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса Корвалана[444].
За винятком таких поодиноких акцій протесту заради окремих осіб та консолідованої кампанії щодо надання радянським євреям дозволу емігрувати, Захід напрочуд мало зважав на внутрішні справи СРСР — набагато менше, ніж на початку 1980-х звертав уваги на внутрішню опозицію в Польщі чи, приміром, навіть у Чехословаччині. Радянський Союз вийшов з Усесвітньої психіатричної асоціації аж у 1983 році, коли вона — з ганебним запізненням — нарешті почала критикувати його порушення.
Та незалежно від того, чи отримувала вона заохочення ззовні, абсолютна більшість радянської інтелігенції ніколи не збиралася наслідувати бодай ті нерішучі приклади, які подавали їм інші країни Східної Європи. Страх, який вселили сталінські репресії, наче пелена, оповивав душі людей упродовж трьох десятиліть після його смерті, навіть якщо ніхто не говорив про це вголос, і майже ніхто, окрім найбільш безпосередніх і відважних критиків, завбачливо не виходив за межі дозволених в СРСР тем і формулювань. Вони цілком обґрунтовано припускали, що Радянський Союз нікуди не зникне. Письменники на кшталт Андрія Амальріка, чий есей «Чи доживе СРСР до 1984 року?» вперше вийшов друком на Заході в 1970 році, а через десять років був перевиданий у розширеній версії, були передбачливі, але їх було небагато. На відміну від тих маріонеткових режимів, які Радянський Союз створив біля своїх кордонів, сам він у 1983 році вже існував довше, ніж сягала пам’ять його громадян, та здавався докорінно непорушним.
Інтелектуальна опозиція в Центральній Європі мало що могла змінити в короткостроковій перспективі. Це нікого не дивувало: новий реалізм дисидентів доби 1970-х означав не лише розчарування від усвідомлення поразки соціалізму, а й чітке розуміння реальності її влади. Звичайно, тому, що можна було очікувати від людей, була своя межа: чехословацький письменник Людвік Вацулік у своєму «Есеї про відвагу» переконливо стверджував, що від пересічних людей, які борсаються зі щоденням, не варто чекати багато. Більшість із них жила в чомусь на кшталт «сірої зони» сумління — безпечному, хоч і задушливому просторі, у якому ініціативу заступила покора. Активний, пов’язаний з ризиком опір владі було складно виправдати (знову ж таки, більшості звичайних людей), тому що він здавався непотрібним. Найбільше, чого можна було очікувати, — це «негероїчні, реалістичні вчинки».
444
Луїс Корвалан (1916–2010) — генеральний секретар Комуністичної партії Чилі, ув’язнений після військового путчу Піночета в 1973 році. — Прим. наук. ред.