Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Отож репутація деяких навіть найвідоміших опозиційних інтелектуалів похитнулася та знецінилася, коли її носії опинилися на вільному ринку ідей і думок. Угорець Дьйордь Конрад, автор дещо самозакоханих есеїв про «антиполітику», якими дуже захоплювалися у 1980-х, був одним із тих, хто після 1989 року зник з поля зору. Інші, як-от східнонімецька романістка Кріста Вольф, добре розуміли, що саме труднощі, пов’язані з життям письменника в комуністичній країні, надавали їй і тему, і певну енергію (і публічну репутацію). Це була одна з причин, чому так багато інтелектуалів у комуністичних суспільствах радше воліли залишитися, а не скористатися можливістю й емігрувати: краще бути переслідуваним і значущим, ніж вільним, але неважливим.
Страх стати неважливим ховався за іншим тогочасним міркуванням — поширеними гаслами про необхідність «повернутися» до Європи. Як і цензура, ця проблема хвилювала лише інтелектуалів — насправді найбільше про неї говорили письменники із західних провінцій колишньої Габсбурзької імперії, де особливо гостро відчувалася відсталість і гальмування розвитку, спричинені радянськими вказівками. Найвідомішим голосом у цьому був чеський романіст та драматург Мілан Кундера, який писав з еміграції в Парижі і для якого трагедія Центральної Європи (Кундера відродив цей географічний термін спеціально, щоб підкреслити свою думку) полягала в її захопленні чужинською, азійською диктатурою.
Самого Кундеру не дуже цінували на батьківщині, де його сучасники-інтелектуали, які обрали (як вони стверджували) відмову від еміграції та успіху, зі зневагою ставилися до його виїзду з країни й популярності. Але його загальна ідея знайшла широку підтримку, особливо тому, що апелювала до західних читачів, яких звинувачували в нехтуванні й ігноруванні «іншого» Заходу на сході від їхніх країн. Цю тему в загальних рисах ще в 1950-х роках уже окреслив Мілош, зауваживши, що «розділ у гіпотетичній книжці про післявоєнну польську поезію має бути присвячено тому, як з неї іронізували та навіть збиткувалися західноєвропейські й особливо французькі інтелектуали».
Для Кундери, який скептично ставився до громадянських ініціатив на кшталт «Хартії–77», становище Чехії за комунізму було продовженням давнішої проблеми національної ідентичності й долі в серці Європи, де маленькі нації і народи завжди були під загрозою зникнення. Мета інтелектуальної опозиції як усередині Чехословаччини, так і за її межами полягала в тому, щоб донести цю проблему до міжнародної спільноти, а не марнувати час у намаганнях виправити московську «Візантійську» імперію. Ба більше, Центральна Європа була «долею Заходу в концентрованому вигляді». Гавел погоджувався: комунізм — це криве дзеркало, яке історія показувала Заходу.
Поляки, на кшталт Міхніка, не вживали терміна «Центральна Європа» і багато не говорили про «повернення до Європи»: почасти тому, що, на відміну від чехів, вони могли мати ближчі, досяжніші цілі. Це не означає, що поляки й інші нації не мріяли одного дня розділити переваги нової Європейської спільноти — змінити несправджений міф соціалізму на казку «Європа» зі щасливим кінцем. Але, як ми невдовзі побачимо, вони мали більш нагальні пріоритети.
Східні німці теж мали свої власні проблеми. Одним із парадоксів Нової східної політики, яку провадив Брандт і його наступники, було те, що, вливаючи в Східну Німеччину великі суми твердої валюти й купаючи НДР у визнанні, увазі й підтримці, уряд Західної Німеччини ненавмисне перекривав будь-яку можливість змін усередині країни, зокрема реформи її забрудненої та відсталої промислової економіки. «Будуючи мости», оголошуючи міста-побратими, складаючи свою пошану та дистанціюючись від критики з боку Заходу режимів Східного блоку, боннські політики формували в керівництва НДР хибне відчуття стабільності та безпеки.
Ба більше, «викуповуючи» політичних опонентів і в’язнів, Західна Німеччина позбавляла східнонімецьку опозицію деяких її найвідоміших дисидентів. Жодне інше комуністичне суспільство не мало західного двійника, який би говорив із ним однією мовою. Тому завжди існувала спокуса виїхати, а «право на пересування» зазвичай зазначали першим у переліку прав, якого вимагали письменники й митці в НДР. Але багато «внутрішніх» критиків східнонімецького режиму вирішили не залишати ані свою країну, ані своїх старих ідей. Насправді наприкінці 1970-х НДР була єдиною комуністичною державою, яка все ще могла похвалитися неформальною марксистською опозицією, що існувала навіть усередині партії. Усі її найвідоміші дисиденти критикували комуністичну владу з лівих позицій — що, як ущипливо зауважив чеський письменник Їржі Пелікан, робило їх непереконливими й неактуальними для інших країн Східної Європи.