Вбивство п’яної піонерки

Я озирнувся й побачив… Кого б ви думали? Слєдувателя обласної прокуратури, що виходив зі Свєткиного двору. Якось він виступав у суді, коли у нас розглядалося діло про хіщенія. Я його ніколи не забуду: він так пихато говорив, наче серед папуасів виступав. Я сидів у залі, бо там був свідєтєлєм Семілєт із мого участка. От тільки фамілію його забув… Ну, цього слєдуватєля, а не Семілєта, звичайно. А він мене міг і не запам’ятати: мало хто в залі суда сидить. Я тоді ще й у формі був, а тут же по гражданкі.

Господи, як же його фамілія?

Я знову поглянув на Колю й побачив, що він знає, за що вбили його голуба. І знає, хто це зробив.

— Колю, якщо ти мене хочеш обдурити, то знаєш, чим це тобі угрожає.

Він нєрвно хитав головою.

— Не знаєш?

— Я не знаю, хто це зробив.

— А я знаю, що ти брешеш. Ну, дивись. Мені нічого відкривати дєло через убиту пташку. Понімаєш? — він кивнув. — Але якщо почнеться війна голуб’ятників, я буду знать, хто її почав. Понімаєш?

Він знову кивнув. Уже зовсім злякано.

— То ти скажеш, хто це?

Коля ковтнув слину і знову захитав головою. Я б його додавив — а чо ж нє? Але не мав на те часу. Мені треба було знати, куди піде звідси слєдуватєль прокуратури. Як же його фамілія? Він ішов по Клубній, нікуди не звертаючи й не озираючись. Зовсім не як міліціонер. У нас уже звичка — все помічати, постійно озиратись, у все пхати носа. Видно, з дому він вийшов сьодні рано, бо малював на мокрому піску розводи широкими штанинами свого світло-коричневого костюмчика, на якому кожна крапля утворювала п’ятно, наче то була олія. Без зонтика. Та й то. Уявляєте собі міліціонера зі зонтиком?

Спочатку я думав, що по Кабельному він поверне на Очаківську, а там і міліція. І там ми познайомимось, і я тоді довідаюся, що він робив у моєї подозріваємої на Клубній. Але він проминув Кабельний і пішов далі, нікуди не звертаючи. Настрій у нього, здавалося, нічо, бо йшов неспішно, зазираючи за паркани й тини, щось ніби навіть насвистуючи, часом клюючи пізні вишні чи абрикоси з дерев.

Дійшовши до Веселинівської, він раптом побіг через дорогу, а я ж бігти не міг, як ви понімаєте, щоб його не спугнуть. Я прискорив кроки, але на Веселинівську не вийшов, а визирнув з-під черешні на розі. Навскоси через дорогу стояв автобус, люди в нього повільно заходили, уже всередині зупинялися біля кондуктора, тому й очередь. Слєдуватєля не видно. Або він уже в автобусі, або пішов далі, на Очаківську. А міг і в парікмахерську зайти, щоби звідти подивитися, чи ніхто за ним не стежить. Я почекав, поки автобус важко від’їхав від зупинки. У вікнах нібито нікого в коричневому костюмі не було, але, знаєте, роздивитися дуже важко, коли мокрі вікна і стіко народу. Коли автобус уже минув Клубну, я вийшов із-під черешні на Веселинівську й повернув праворуч. Якщо він іде по Очаківській, я його побачу. Якщо сховався в парікмахерській, то все одно ж вийде звідти. Нащо йому бачити, як я стовбичу під деревом!