Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
Тепер на вулиці хоч і немає спеки, як учора, але й після дощу дуже приємна погода. Тепло. Трохи парко, та це теж добре. Навіть уявити собі, як воно нам було тоді, дуже важко.
І мої надії справдилися! Щойно машина виїхала на тверде, я її впізнав. То була жовта «Побєда» дяді Гриші, нашого сусіда через город. Видно, дядя Гриша вирішив навіть не пробувати піднятися по крутій вулиці й почав розвертатися просто біля мосту. Його водило так, що я аж злякався: от зараз його винесе на міст, і міст такого удару не витримає, відірветься й піде у вільне плавання бурхливими хвилями, несучи на собі жовту «Побєду», як символ своєї перемоги над людиною.
Батько вискочив із машини, коли вона й не думала зупинятися. Він, власне, вилетів із неї, впав на бік і кілька метрів так і проїхав на боці по ожеледі. Потім якось ледве підвівся й побіг до нас, так загрозливо ослизаючись, що в мене серце завмирало.
Інна теж його побачила. І якщо ви думаєте, що ото біля акації ми плакали, то помиляєтеся. То було так. По сльозинці вичавили. А отепер ми ревли — то вже ревли! Сльози заливали нам очі, й ми не бачили, як хвилі б’ють у дверцята машини, як безумно махають перед дядь-Гришиними очима двірники, змиваючи кригу та піну, — ми нічого не бачили. Але й нічого вже не боялися.
Я навіщо це вам розповів? Просто щоби ви не думали, ніби я в Інну закоханий чи вона — в мене. Ми просто друзі з дитячого садка. Бо якби я був у неї закоханий, то після такого нізащо би не кинув музичної школи. Я би ходив із нею й далі. Тому що не приведи лихо їй утрапити ще раз у таку халепу, як тоді. Та ще й самій! Але такого вже бути не може. Тепер у нас прекрасний міст завдовжки два кілометри. Ні йому, ні людям на ньому ніяка погода не страшна. Й автобуси тепер їздять у будь-яку погоду. Втім, може, тут я і загнув. Бог його знає, чи то справді так.
Міст — це точно. А про автобуси… Ну, просто я не мав нагоди пересвідчитись у цьому. Та воно ж і так ясно — правда?
Словом, залишивши малого самого вдома, я пішов до Інни. Через дорогу. Знаєте, просто подивитися, як вона там, довідатися, що всі ті дні поробляла… Ну, ви мене розумієте.
Розділ 4
Усі думають, що вони все розуміють краще всіх. Тільки й чути: роби так, не ходи туди, нада було перевірити… Можна подумати, що міліціонером може бути хто попало! Ще й цей шофер навчає, як вести слєдствіє…
Я з вечора відійти не можу. Ну, нічого. Ми ще побачимо, хто кого. Час буде. Тепер у мене інші заданія, про які я тобі, Василю, нічого не скажу. От коли розкрию приступлєніє, накрию всю банду, тоді побачиш, хто тут справжній хазяїн. А коли переведуть мене слідчим в облуправлєніє або й у прокуратуру, то ще побачимо, як Степан Пилипович буде разговарювать. Зранку було на дощ, так я рішив піти по-штатському. Заодно подивитися, як там моя підопічна на Клубній. Я вже знаю, що вона не нєженка, вранці довго не спить. А якщо побачу, що її надворі нема, значить спить. А це що значить? Самі понімаєте не хуже мого.
Ну, а коли вже був на Клубній, пішов дощ. Ясно, що на подвір’ї нікого не буде. Ну, та ладно. Піду на роботу. По Клубній даже лучче: тут людей менше, не буду привлікать вніманіє. Я зсутулився, щоби не пізнали, й повільно рушив уздовж вулиці, насунувши шляпу на лоба.
Дощик був несильний, теплий. Навіть приятно гулять по такій погоді після вчорашньої жари. Дощик навіть калюж не залишав: вода зразу проходила крізь пісок кудись углуб землі.
А прямо серед дороги лежав мертвий голуб. У мене аж руки затрусилися. Я, звичайно, не пацан, щоб ганяти голубів. Але голуб’ятню маю — з юності збереглася. Перевіз сюди до Варварки, коли женився. Голубів там небагато. Та й рідких порід уже нема: кого зманили, а хто й так загинув. Кібців раніше тут було більше — від них велика шкода була.
Однак цього голуба я зразу взнав. Турман із сідловидим малюнком. Таких уже дуже мало у Варварці. Та їх ніколи багато й не було. Ще як я занімався цим дєлом, турман — це було щось таке! А тепер — вапще рідкість. Я присів на корточки, розглядаючи мертвого птаха. Ну, тут і так усе було зрозуміло. Якби його вбив кіт, то вже би половину з’їв. Навіть коли б він тіко-шо його вбив, побачив мене і втік… Та не втікав би він від людини, залишивши свою здобич. Ні. І кібець його не міг так убити. Та й не дав би він йому впасти на землю — перехопив би. Кібець уміє летіти вниз швидше, ніж камінь падає. І знову ж, де ті кібці? Село розрослося, як павутиння, і вони кудись перебралися. Знають, скіки у людей ружжів і як вони бережуть своїх голубів та курчат.