Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
— То де ключі, Юрку? — спитав я наостанок.
Він не відповів, не здатний іще відійти від тих жахів, яких я йому навернув зі самісінького ранку.
— Вов, — нарешті прорізався в нього голос. — А як ти їх зміг позбутися?
— Ніяк. Я їх сховав у надійне місце. А одна нишпорка знайшла і ледь не наробила шкоди.
— Ні, я не про… — без виразу сказав він. — Я про одоробла. Як ти їх прогнав? До мене тільки одне ходить — і то я не знаю, як його подолати…
Я зрозумів, що вся моя розповідь про ключі та колонію пройшла повз нього. Він іще жив у тому нічному кошмарі. Я по собі знав, що то — не просто сни. Сон — то таке: прокинувся й забув. А ця гидота тримає і тримає. Навіть не один день може тримати. І я не знав, що йому сказати. Снилися, снилися, потім перестали…
— Знаєш, це просто, — сказав я, щоби щось сказати, щоб він не боявся спати, зрештою. — Головне — ввечері покласти під подушку пістолет чи рушницю. Як прийде, починай відстрілюватися.
— З іграшкового ружжя?
— А воно з якого стріляє? Це ж просто пістони. Тільки вони виглядають страшно, до хати іскри летять… А для нього іграшкова рушниця — теж рушниця. От тільки під подушку вона не поміститься. А пістолет — поміститься. Тільки ти візьми той пластмасовий, з пружинкою.
— А чому не пробковий? — здивувався він.
Звідки я знав, чому не пробковий, тобто той, що пробками стріляє?
— Ну… це просто, — твердо сказав я. — Його довго заряджати. А на пружинці — і клацає, і заряджати не треба.
Він усміхнувся, радісно зіскочив із ліжка й кинувся до дитячої кімнати. Певно, по пістолет, аби вчасно приготувати. Коли вже вибіг, я подумав, що от він мене і знову надурив. Так-бо жалісно дивився, — я й повівся, забув про ключі…
За мить Юрко вернувся і простягнув мені ключі. Два ключі на залізному кільці. Біленькі такі. А ті, які я вчора сховав у вугільному сараї, були один біленький, один жовтенький — бронзовий такий.
Це за кого ж він мене має!
— Ти зовсім головою стукнувся, малий? — кажу. — Я тобі що, дурочка з перевулочка? Що це ти мені підсунув?
Мій малий мовчав. На його обличчі був непідробний подив. Нерозуміння на ньому було просто-таки написано. Я ще уважніше роздивився ключі. Ні. Це точно не вони! І кільце не таке: те було туге та щільне, а це — геть благеньке, просто сталевий дріт. Один ключ дуже схожий. А другий, вочевидь, від якогось іншого замка.
— Де ти це взяв? — запитав я.
— Знайшов, — відповів мій малий.
— Де?
— Біля курника, коли тебе півень збив із ніг.
То була безсоромна брехня. Мене півень збив із ніг! Стояв би він хоч на метр ближче, вже зрозумів би, як це — коли тебе збивають із ніг. Невже ж не бачив, що я послизнувся, впав, і тільки тоді на мене півень наскочив?! Я зрозумів, що мені макітриться в голові. Отже, зв’язок ключів дві? І виходить, що Агент їх не загубив, а підкинув? Бо уявити, що він загубив обидві зв’язки — це бути не просто дурнем, а круглим ідіотом. І навіть при цьому залишається одне нез’ясоване питання: куди поділися ключі з вугільного сараю?
Інни я не бачив уже кілька днів — з тієї самої ночі на поляні, коли батьки вечеряли у Станкевичів. Це — довго. Коли є заняття у школі, ми бачимося щодня, навіть у вихідні. А двічі на тиждень іще й ходимо в город — до музичної школи. Точніше, ходили ще цього року. Інна справді дуже добре грає на піаніно. У неї — слух. У мене — немає. Ну, тобто є, звичайно, він у всіх є. Тільки в мене не такий слух, щоб добре грати. Та й не цікавий мені цей баян. Давно не цікавий, але рішення я прийняв тільки наприкінці навчального року.
У травні я склав черговий екзамен і подався до батька на роботу. Вийшло дуже вдало: в кабінеті було повно людей.
— Ну, що? — спитав мене батько. — Як?
— Чотири, — відповів я. — Остання четвірка.
— А далі що, трійки будуть? — пожартував батько.
Він завжди з мене глузує, коли присутні сторонні люди. Необразливо, звичайно. Це така гра у нас. Я йому теж у таких випадках віддячую.
— Ні, — твердо сказав я. — Просто більше я туди не піду.
Батько спохмурнів, але навколо були люди, тож я знав, що скандалу не буде.
— Уже навчився?
Усі його співробітники засміялися.
— Я вже перевчився, — кажу. — У мене почався зворотний шлях. Граю щодень гірше. Треба вчасно зупинитись.