Вбивство п’яної піонерки

Раптом я зрозумів, що все це не думаю, а розповідаю Інні. І вона відпустила дерево. Але тут трапилася нова халепа. Вона не змогла відірвати від стовбура рук. Рукавички примерзли до скляного футляра акації. Я обережно витяг Іннині руки з рукавичок, а тоді з розмаху тричі стукнув портфелем по тих нещасних рукавичках. По одній, потім по другій, знову по правій… І тоді вони легко відділилися разом із уламками льоду. Ті кришталики я відколупав. Опісля сховав рукавички за пазуху, відчувши на грудях смертельний холод. Інна так і стояла, розчепіривши білі, як сніг, пальці. За хвилину я витяг рукавички і натягнув їй на руки.

— Ходімо, обережно. Як гуси. Перевальцем. Як на ковзанах, — і ще якісь дурниці я їй верз, навіть не замислюючись, що з того виходило.

І ми дійшли до «Продуктів». І, як і слід було очікувати, магазин працював тільки до восьмої. Отже, тепер уже було значно пізніше. Ну, ясно, в музичній школі ми вчилися до сьомої, а потім ще ж скільки стояли на зупинці, а потім поки сюди дошкандибали… Я би її вже ніяк не змусив рухатися далі. Та й куди далі?

До стіни магазину криво, немов інвалід, притулилася телефонна будка. Я почав розстібати пальто, але пальці мене не слухалися. Закоцюбли. І від того, що я зняв рукавички, щомиті коцюбли ще безнадійніше. Нарешті найнижчий ґудзик якось розстебнувся, і я з неймовірним зусиллям запхав праву руку в кишеню піджака, де в мене завжди були дрібні гроші.

Вони там були, та вхопити пальцями бодай одну монетку ніяк не вдавалося. Я не здавався і незабаром зрозумів, що їх там дві. І згадав, що одна — десять копійок, а друга — якраз дві. Зрештою, облишивши спроби захопити пальцями обидві монети, я витяг ту, що далась у руку. Звісно, то були десять копійок. Ну, й чорт із ними!

Долаючи опір іржавих завіс, я відчинив двері телефонної будки і протиснувся всередину. Інна — за мною. Мабуть, вона сподівалася, що у будці нам буде тепліше, ніж надворі. Ну, а вже потім ми побачили, що телефонну трубку відірвано — сам лишень обплетений сталевим дротом кабель із різної довжини жилами теліпався мертвою гадюкою… І так він нас розлютив! Ми зрозуміли, що навіть півсекунди зайвих не зможемо перебувати в тій клятій будці!

А вийшовши, я враз збагнув, що ніякого автобуса не буде. Сюди не доїде жодна машина. Адже пішки пройти не можна, щоби десять разів не впасти! Будь-який автобус уже сто разів розбився би, якби спробував по цій ковзанці доїхати.

Про те, щоб іти нашим наплавним мостом, на якому гуляє вітер і який раз у раз заливають хвилі, і міст той розгойдується на валах, ніби висить над прірвою, навіть подумати — дурне діло. Ну, хіба що для того, щоб ураз урвати муки. Я подивився на міст, аби переконатися, що його справді не можна подолати, і побачив світло фар на протилежному боці. Хтось їхав сюди, в город, із Варварки.

Інна туди не дивилася. Вона взагалі, схоже, нічого не бачила. Так, ніби очі її вкрилися льодом від сліз, — як та акація, як дорога, як тротуари. Ці фари нічим нам не допоможуть, переконував я себе. Вони не повезуть нас додому. Хто один раз переїхав у таку погоду через міст, удруге не поїде… Та притлумити надії я не міг. Річка немов обурилася: що за зухвалий автомобіль! Вона надималася під мостом, піднімаючи його майже метрового діаметру колоди над собою: разом із машиною, разом із людьми, котрі в ній сиділи. І раптом стрімко опадала під мостом, і він падав разом із нею, занурюючись, за інерцією, під воду, аж колеса машини заливали хвилі. Колеса миттєво бралися кригою, та двигун працював, кришив ті незрілі панцирі, й маленький — малесенький порівняно з річкою — автомобіль повз і повз уперед, як сонечко повзе стеблиною, хоч як ту стеблину розхитує вітер.