Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

— Ні, не взяв. Та він би й мало допоміг. Здається, ми збились з дороги. Постараймось хоч якось дійти до скульптур. Може, біля них щось розумне спаде на думку, — очі у хлопця зблискували і дівчинка зрозуміла, що брат готовий ось-ось заплакати.

— Не переживай ти так. Якось буде. І до фургона доберемось, і Пірат знайдеться. Як не сьогодні, то завтра. Я думаю, що великої біди не станеться, якщо ми сьогодні десь тут і заночуємо. Треба постаратись віднайти хоч якесь укриття, щоб був дах над головою, — і вони, майже на одній силі волі, пішли вперед.

А вже добряче смеркло і на небосхилі з’явився блідий Карі, коли нарешті перед готовими впасти та заснути просто на всипаному гостряками ґрунті дітьми зависочіли величні фігури лицаря та його бравого бойового коня.

— Як же я хочу пити! За цим бажанням я навіть забула, що хочу їсти і тому мене вже зовсім не хвилює, де і на чому висплюсь, — прохрипіла, спершись на кам’яний черевик лицаря та пригладжуючи розпатлане волосся, Тася. — Та все ж таки, мусимо пошукати, де б переночувати. Давай, трохи перепочивши, нарвемо моху і зробимо собі з нього щось на зразок лежанки. Все ж буде м’якше.

Віддихавшись та зачекавши, доки трохи вщухне гул у голові та стомлених ногах, діти, при яскравому світлі супутника Дріоди, почали рвати м’який мох, що вкупі з колючими чагарниками вкривав довколишню місцевість. Коли купа вже була чималенька, ще трохи спочили лежачи, а потім, якось звівшись на коліна і далі — на ноги, брат з сестрою почали шукати хоч якесь укриття на випадок дощу. Благо, світив мовчазний Карі, на якому все у тій самій позі лежав собака, уткнувшись носом у передні лапи та дивлячись на них зверху сумними очима.

— Ану глянь-но сюди. Чим погане місце? — Тася показала рукою на більш-менш придатне для ночівлі місце. Воно було під черевом у коня, ближче до його задніх ніг.

— Треба лише відгорнути усі ці камінці. А ти помітив, що їх тут набагато менше, ніж там, звідки ми почали повертатись.

— А й справді. Але не хочу я зараз розгадувати усі ці ребуси, відкладемо їх до ранку, — стомленим тихим голосом відгукнувся Роман, — у моїй голові зараз панує одна думка — де б знайти хоч ковток води. І тут немає піску, щоб вирити у ньому ямку і туди б набралось води. Ото халепа!

Зробивши собі з моху імпровізоване ліжко та спробувавши його на зручність, діти полягали спина до спини, щоб було тепліше, і, намагаючись не думати про воду, поринули у глибокий сон.