Пригоди Романа та його друзів на Дріоді
- Автор: Коляда Валентина Ивановна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Медобори-2006
- ISBN: 978-617-681-059-9
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Пригоди Романа та його друзів на Дріоді». Краткое содержание книги:
Вони, вже остаточно забувши про Пірата, побігли далі і тепер вже побачили шолом з вузькими прорізами для очей та спеціальним щитком для носа. Всередині валун був зовсім пустим і, коли хлопець постукав по ньому, валун-шолом відповів дітям глухим гулом. Недалеко шолома стояв лицар, вирізьблений з того ж, невідомого дітям, матеріалу. Він був завбільшки зо п’ять метрів, у повному бойовому спорядженні, з затиснутим у руці мечем. Поряд нього стояв теж кам'яний велетенський бойовий кінь, майже у два рази більший від тих, яких Роман з Тасею бачили на Землі. Кінь гарцював, бо передні ноги у нього були у повітрі, ліва трохи вище правої, а задні стояли на поверхні. Здавалось, ніби кінь у своєму стрибку летить у повітрі і таким його і зафіксував невідомий скульптор.
— Ці фігури чимось нагадують мені наших скіфських кам’яних бабів. Тільки тут статуї багато більші за розмірами, — промовила, з розширеними від захвату очима, Тася.
— Слухай, у мене щодо цього всього з’явилась версія. Я думаю, що тоді, коли у нас на Землі жили такі лицарі, земляни вже літали на Дріоду у гості і на пам’ять про свої гостини вирізьбили ці скульптури, щоб місцеві мешканці не забували тих, хто колись у них гостював, — примружившись і уважно розглядаючи скульптури, сказав Роман.
— Тоді і нам треба щось вирізьбити, щоб теж залишити по собі хоч якусь пам’ять, — підтримала брата Тася.
— Але я й не уявляю собі, як і чим скульптор або гості з Землі могли створити всю цю красу. — Роман помацав камінь, з якого була вирізьблена скульптура лицаря та, взявши у руки з-під ніг маленький камінець з гострими боками, черкнув ним у лицаря по обладунках. На тому місці не залишилось ані найменшого сліду, тільки в усі боки сипонули іскри. Роман вдарив сильніше. І знову нічого! Тільки викресалось більше іскор та закурився легенький димок.
— Це ж треба бути, мабуть, Геркулесом, щоб таке створити! Але, найголовніше, чим, та ще й у таких розмірах?
Високо задираючи голову, хлопець закружляв довкола скульптур, шкребучи голову та час від часу ляскаючи себе по колінах та чолі.
— І як я раніше не здогадався! — раптом підстрибнувши, вигукнув він так, що Тася аж здригнулась. — Тут явно попрацювали лазером і нічим іншим. Таку твердь візьме тільки лазер. Але знову ж постає питання, з чого ж виготовлено, який матеріал, що він не розкришився і досі такий міцний, що і сліду на ньому ні від чого не залишається. — І він знову забігав по колу, примовляючи:
— От якби мені зараз фотоапарат та зробити кілька знімків. Однокласники би повмирали від заздрощів!
— Сказали б, що це звичайнісінький фотомонтаж або ти це відзняв у якомусь заповіднику, — підколола брата Тася та відразу ж пожалкувала про свої слова, побачивши у хлопцевих очах німий докір.
— Пробач, більше не буду, — підійшла вона до Романа, ніжно обійнявши його за широкі плечі.
— Це все чудово та прекрасно, але де, все ж таки, подівся наш собачка, ми ж про нього вже зовсім забули, — вернула дівчинка брата до не дуже веселої реальності.
І ще хвилю помилувавшись цим грандіозним творінням чиїхось умілих рук, діти попрямували далі. Стежка, як і раніше, звивалась поміж низькорослих колючих чагарників, невеличких покручених дерев та розсипаних скрізь мілких камінчиків з надзвичайно гострими краями. Роман з Тасею дякували Зібу за напрочуд міцні черевики на товстій підошві. І уявити собі страшно, як можна було б пройтись по цій місцевості у звичайних кедах чи кросівках, таких звичних на Землі. Певне, через кілька кроків від них би залишилось саме лахміття.
І раптом Тася зупинилась та сплеснула руками.
— Пірат тут не пробігав, точно тобі кажу.
— Звідки знаєш? — спитав Роман, стараючись розгорнути носком черевика камінці, що перекочувались у нього під ногами.
— Він просто би не зміг тут пройти.
— Але ж Пірат у таких самих капцях, як і ми.
— Слухай, ти зрівняв свій зріст і його. Навіть у своїх капцях він би тут не пройшов, — зиркнула своїми величезними блакитними очима Тася на брата, — йому б порізало вище колін або би позрізало шматочки шерсті. Нічого подібного, тобто ані краплі крові, ані жодної волосини ми тут не побачили. І моя жіноча інтуїція підказує, що його тут не було і край.
— А може, через свою інтуїцію ти можеш зв’язатись з Зібом? — з надією подивився Роман на сестру. — Може, в голові з’явиться якась інформація? Може, вони якимось чином все ж намагаються з нами зв’язатись? І щоб менше намотували кілометри по цих камінцях, може, вони повідомлять, що його тут немає?
— Не можу сказати, та, справді, спробую зосередитись, — і Тася зупинилась та почала уважно прислухатись, що діється у її голові. Але крім гулкої пульсації крові та шуму у вухах нічого не вловила.