Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

— Давай позбираємо дорогоцінності, постелимо одіяла на пісок і будемо засмагати, поки все довкола сохне. Згода?

…Блакитні Тасині очі зволожились. Дівчинка згадала, як вони з братом нещодавно так само купались та засмагали на річці у селі. Поруч, висолопивши довгого язика, бігав Пірат, з розгону занурюючись головою у сріблястий пісок, а потім з забрудненим піщинками носом, пірнав у теплу прозору воду, здіймаючи догори водограй з безлічі крапель, які мерехтіли, повільно опадаючи легеньким дощем та сяяли на сонці всіма барвами веселки.

Дівчинка махнула головою, відганяючи на даний час дуже болісні спогади і помахала Роману, що вже витягав легкі одіяла та простеляв їх трохи у тіні, бо Раміду вже добряче припікало.

Хлопець набрав з імпровізованої криниці у кухоль води та похлюпав нею по Тасиних плечах. Дівчинка вже лежала, муркочучи від задоволення. Потім облився сам та впав поряд, з насолодою витягуючи довгі ноги.

— Слухай, — стріпнулась Тася, — а де наші тигри? Я не бачу їх. Певне, перестрибнули на інше дерево, що пропливало повз нашого острівця.

— Або побігли за ті хащі, що їх, відступивши, відкрила вода.

— І Террі чомусь невеселий. Бідолаха скучив за звичними харчами. Що йому щодня те сіно!

— А де Пірат? Його теж не видно. — Роман підвів голову та, перевернувшись на спину, різко сів.

— Та лежи ти. Десять чи п’ятнадцять хвилин зараз особливої ролі не грають. Прибіжить, де він подінеться.

— Е ні, не скажи, а як на нашого малого песика хто напав, — не міг заспокоїтись хлопець.

— То було б чути вищання.

— А якщо відразу хап, і з’їв.

Не витримавши братового тиску на свою совість, Тася теж сіла.

— От причепа! Не дасть спокійно полежати. Тутешні звірі не їдять собі подібних, скільки раз тобі говорити! Та, врешті, ходімо пошукаємо. Певне, Пірат відійшов кудись у своїх собачих справах.

Вони вдяглись, натягнувши свої незмінні капці з магнітиками та кепки і, відтягши лежаки подалі в тінь, щоб потім, повернувшись, завершити розпочату справу, тобто засмагання, пішли на пошуки таємниче зниклого собаки.

Ноги все ще добряче грузли у пісок, та все одно йти вже було набагато легше, як навіть годину тому.

За пальмами нікого не було, у затінку жував жуйку тільки невеселий Террі, шумно поводячи боками. За, у та під фургоном теж було пусто.

— Доведеться йти он до тих хащів. Більше йому ніде дітись, — промовив Роман, неохоче дивлячись у бік зарослів, у які не надто хотів забиратись.

— Пірате, агов! Ти де? Милий, хороший песику, відгукнись.

— На-на-на, — погукала Тася, приклавши долоні до рота, — де ти подівся? Не лякай нас так. Таки з ним щось сталось, бо інакше давно подав би голос. Та я не думаю, що лихе, швидше навпаки.

Минувши пальми, діти почали спускатись у долину, стараючись якось обминати чагарники. Невдовзі йти стало трохи легше, бо пісок вже був більш-менш сухий. Стежка звивалась поміж кущів, що нагадували земні тернові, та ставала кам’янистою.