Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
— І що? Так зараз роблять.
- А ще зараз такі будинки горять. Чув?
— Щось там говорили в новинах. Тільки мені яке діло?
— Тобі - жодного. А мій старий боїться, що той будинок теж згорить. Чи просто зруйнують, без різниці. Якось би привернути увагу. Знаєш, сказати щось про важливість збереження історичного обличчя Києва...
Нещерет скинув брови.
— Глянь, а ти красиво стелиш. Я так не вмію.
— То батько мій так каже. Я повторюю, — Юрко далі брехав.
— Хай сам і виступить десь. В Інтернеті напише. В соцмережах.
— Хто його послухає? Один із десятка небайдужих, на чиї слова плювати. Твій старий — авторитет.
— Нічого від нього не залежить.
— Не скажи. Мій каже — треба всюди стукати.
Вова зітхнув. Та з його вигляду Юрко зрозумів — підлестив, потішив самолюбство. Все ж була користь від хибного сліду з Діаною. Аби не стежив за нею й не був викритим, не з’явився б у його полі зору Нещерет. Те, що в них там любовний трикутник — самі розберуться. Але вчора гімназист випадково зіставив журналіста, чиє прізвище на слуху, і капітана їхньої футбольної команди. Менше хвилини знадобилося, аби встановити, хто чий тато і хто кому син.
— О'кей, поговорю, — кивнув Вова. — Нічого не обіцяю. Його може не зацікавити, своїх тем повно.
— Та ясно. Але ти все одно підкинь. Ось, я тут дещо видрукував.
У кишені піджака вже був приготований аркуш. Вчора Юрко звів до потрібного мінімуму знайдені в Інтернеті відомості про старий флігель в глибині одного з дворів на вулиці Гоголівській. Там сто років тому жив Архип Проценко. Лікар, який на свій страх та ризик лікував киян, коли місто накрила епідемія грипу, й лікував доволі успішно.
Поки більшовики не розстріляли. За відмову лікувати червоного комісара.
Якщо все вийде, Стрельцов це неодмінно почує. І зрозуміє — коли вже пішло в люди, про будівлю на Гоголівській багато говоритимуть. Гляди й захищати почнуть, берегтимуть. Цього він допустити не може, бо меті його суперечить.
Коли так — повинен прискорити події.
Нацькувати Пожежу на той будинок.
Затягувати не буде. А отже, Вогняний Змій може з’явитися там і поглинути все найближчим часом. Потрібно буде тільки вчасно засісти в засідці.
Розділ двадцятий
Тут гімназист дізнається, що не лише виграв, але й загрався
А все пішло навіть швидше й краще, ніж Юрко собі думав.
Вже ввечері тато зазирнув до нього в кімнату, що не часто траплялося. Побачив, що син не за комп’ютером, а сумлінно читає. Зиркнув на бульдога, який мирно сопів у кутку на своєму килимку. Потім зайшов, причинив за собою двері.
— Ти в мене молоток. Руку на пульсі тримаєш. Угадав.
— Яка рука, який пульс, ти про що? — гімназист відклав книжку.
— Наша розмова. Старі будинки горять. Забув?
— Та ні...
— Ти точно щось знав. Або чуйка в тебе.
— Тату, я тебе не розумію.
— Я сам мало, що розумію, — признався Іван Туряниця, потерши перенісся. — Але того тижня ти цікавився згорілим будинком Яковенка на Златоустівській. Ясно, ти в мене хлопчина не байдужий до таких тем. Аж я загорівся, почав після
нашої розмови ставити потрібні запитання різним дуже важливим персонам. А півгодини тому раз, Нещерет Павло, такий журналіст популярний, з доброго дива накатав блог. Треба, каже, врахувати всі помилки і захистити від знищення історичний будинок. Тут поруч, на Гоголівській вулиці. Я навіть бачив його кілька разів.
Приємний щем охопив Юрка зсередини. Аби лиш батько цього не помітив. Бо він проникливий, здогадається, що синок тут якось замішаний.
— Це якась корисна справа? — запитав обережно.
— Хвиля пішла. І ти її відчув. Можна сказати, передбачив.
— Скажеш таке...
— Ну, мені приємно думати, що мій син небайдужий.
— Я й небайдужий.
— Тому й радію за тебе, — батько підморгнув. — Щоб ти знав, сам по собі той допис Нещерета ще нічого не означає й ні на кого особливо не впливає. Та він — серед лідерів думок, його цитують. Тому блог про потребу рятувати будинок на Гоголівській, у якому жив забутий український герой, уже поширило два десятки людей. І далі буде. Бо з цього до ранку новину зроблять. А там, дивись, і міська влада прочухається. Ще й мер Кличко дасть потрібні розпорядження. Все правильно йде, ось про що кажу.
Юрко кивнув у відповідь, і, поки шукав слова, тато махнув «на добраніч», пішов, щільно причинивши за собою двері. Гімназист же не втримався - миттю ввімкнув комп’ютер, пірнув у Інтернет.
Є!
Працює, все-таки працює! Розрахунок точний, батько Вовн Нещерета чомусь послухав сина. Зважив усе, зрозумів — можна виїхати на хвилі, якщо вчасно осідлати. Хай він марнославний, може, й не вірить у те, що сам пише. Проте зараз Юрка це переймало найменше.